Буковинські дивосорочки Дарини Стасюк

Вона ніколи не сідає вишивати в поганому настрої і без молитви, вірить, що сорочка здатна бути оберегом для того, хто її носить. А ще знає, чим відрізняються вишиті сорочки кожного району рідної Буковини.

Сорочка на двох із мамою

Першокласниця Даринка гралася біля мами, коли та вишивала, і все поглядала на сорочку. Під голкою народжувалися дивовижні кольорові візерунки. Тоді ж дівчинка навчилася робити перші стібки. Але почала вишивати підлітком, коли пішла в шкільний гурток.
«Ми там вивчали стебельок, ланцюжок, звичайний хрестик, болгарський, рішельє – це коли на тканині є малюнок, і вишивка йде поверх нього, робляться різні мережки, деякі елементи вирізаються, – розповідає пані Дарина. – Спочатку я вишивала серветки, рушнички, подушки, картини».
Першу традиційну кіцманську сорочку вишила в 9 класі. Підгледіла в сусідки, і собі захотіла. Але в мами не було часу, тому шили вдвох.
«Вже згодом моя донька Діана, вона теж вишиває, придивилась до тієї сорочки, і сказала, що там купа помилок: одні хрестики в один бік, інші – в інший. Але та сорочка в нас є до сьогодні. Вона нас дуже тішить», – каже майстриня.

Польова бабка з бісеру

Пані Дарина 31 рік викладала в кіцманській музичній школі. Серйозно зайнялася вишивкою, коли вже пішла на пенсію.

Найулюбленіша сорочка – рідна кіцманська. Її вишивають бісером. В орнамент закладено сенси, пов’язані з роботою біля землі, адже Кіцманський район сільськогосподарський. 

«Основний візерунок – ромб, рукав суцільно вишитий, бо фактично тільки він був відкритий і міг показати всю красу, коли вдягався верхній одяг – цурканка – шкіряна жилетка. Горловинку вишивали значно скромніше. Основний ромб символізував землю, поле. А безліч маленьких ромбиків означали, що воно засіяне. У ромбиках вишивається, зокрема, і наша традиційна квітка, польова бабка – вероніка лікарська. Вона росте по лугах, по шанцях. Її вишивають із чотирма пелюстками, у різних кольорах. І так іде чергування різних ромбиків, – розповідає пані Дарина. – Основних кольорів у нас шість: чорний, червоний, бордовий, темно-зелений, помаранчевий, синій. Можна зустріти і фіолетовий». 

Бісер у буковинській вишивці з’явився порівняно недавно, і це зумовлене тим, що область лежить на перетині шляхів до різних країн. Наприкінці ХІХ століття майстрині «вкраплювали» по кілька бісерин поміж нитками, бо намистини були дорогі, згодом бісеру ставало більше. Причому спершу вишивали навіть не голкою – таких тонких не було, а нанизували на волосинки з кінського хвоста. 

Бісерна сорочка важить понад кілограм. Стрій: сорочка і горботка – вп’ятеро важчий.

«Горботка – шматок тканини, яким обмотуються замість спідниці. Ще моя бабця ткала такі. Горботки теж почали вишивати бісером, переважно в Заставнівському районі. Це копітка робота. Причому чим дрібніший бісер, тим довше вишивати. Нині часто використовують великий. Ми вишиваємо дрібним», – розповідає жінка.

Вишивальниця запевняє: бісерну сорочку можна прати, як і звичайну.

Реліквія під стріхою

Найстаршій сорочці, прабабусиній, у колекції пані Дарини близько півтора століття. Вишиванку іншої прабабусі знайшли випадково. 

«Коли прабабуся померла, моя бабця продала її. Минуло вже років п’ятдесят. Приходить до мене дочка жінки, яка купувала житло. Каже: «Ми розбирали верх хати, знайшли під стріхою у дірці сорочку, і мама сказала віднести її тобі». Я боялася її у руки взяти! У гумових рукавичках почала розгортати обережно й одразу перемальовувати узор. Вона була вишита шовком, об’ємна. Але шовк перетлів від спеки та холоду. Ми зберегли і сорочку, і нитки. Із донькою відшили за тим малюнком сорочку в чотири ниточки муліне, і то вона не така об’ємна. Я таких візерунків ніде не бачила. Там є сонечко, земна куля. Він дивовижний!», – розповідає майстриня.

Багато років Стасюк закликала знайомих майстринь відтворити орнаменти старовинних сорочок. Але, каже, негусто охочих за це братися. Адже часто давня техніка надто складна у виконанні, потребує багато часу та зусиль. Хоча вишивальниця тішиться, що деякі молоді майстрині почали цікавитися давніми техніками. 

Для Буковини характерні різні сорочки. Зокрема і з чорними рукавами. 

«Кажуть, немає рівних борщівським сорочкам. Але такі самі були і в нас, у селі Маршинці Новоселицького району. Ще один вид сорочки, характерний для Чернівецької області, – циркована. Це коли узор на тканині вирізають. Виходить мережана сорочка з ліліями чи ружами на рукавах. У пані Дарини ще жоден орнамент не повторився. Каже, щоразу вигадує нові.

Сімейна справа

Стасюк вишиває щодня. Без цього, всміхається, не може заснути. До роботи сідає з гарним настроєм і після молитви – так бабуся навчила. А щоб вийшла гарна сорочка, починає її у свято: кладе кілька хрестиків. Каже, дійсно виходить краще, ніж «буденна» вишиванка.

Раніше, коли завершували сорочку, вишивали крихітний оберіг із кількох хрестиків. Зараз так майже ніхто не робить. 

«Коли я одягаю мамину чи бабусину сорочку, відчуваю якесь тепло, відчуваю щось рідне, воно мене ніби огортає, оберігає від чогось, – каже пані Дарина. – Машинні, як би не намагались відтворити узори, ні від чого не оберігають. Там немає ніякої енергетики. Це просто оздоблений одяг. А дизайнерам, які відрізають вкладки зі старовинних сорочок і пришивають їх до одягу, кажучи, що вони створюють щось нове, я б узагалі відрубувала руки».

Стасюк, каже, вчиться вишивати і досі. Адже технік безліч, і всі їх неможливо опанувати. Разом із мамою вишиває донька Діана. До цієї справи залучили і зятя.

«Він робить бісерні прикраси: ґердани, котильйони, силянки. А якось треба було вишивати сорочечку для дівчинки. Ми не встигали, то він допомагав нам. Він здібний, дуже скрупульозний, вишив добре. Так пишався, що це він повністю сам зробив», – усміхається жінка.