Сокальська вишивка
Цьогоріч із нагоди 15-річчя улюбленого свята українців по всьому світу — Всесвітнього дня вишиванки — «Порадниця» підготувала спецпроєкт. Наступна героїня – Оксана Рушінець. Уродженка бойківського краю вишиває сокальські сорочки і вважає, що немає нічого елегантнішого, ніж чорний взір.
Навчилась вишивати раніше, ніж писати
Оксана Рушінець, каже, навчилася вишивати ще до того, як пішла до школи. Науку перейняла від мами. Першу сорочку вишила ще в 8 класі. Навіть диплом захистила на тему вишивки. Викладала художню вишивку в школі за авторською програмою.
«Я багато чим займалася в житті, але зараз уже дорослі діти, і я зрозуміла, що треба займатися тим, що любиш, що дарує натхнення, – говорить Рушінець. – Вишивка – це і мій заробіток, і моє життя, і моє натхнення, і дуже цікаві зустрічі. Я вишивкою живу. Як каже син: «Мамо, ти коли говориш про вишивку, то одразу молодієш років на 10. То говори про вишивку».
Жінка живе неподалік Сокаля на Львівщині. Пригадує, як уперше побачила старовинну сокальську вишиванку. Вона була вишита дуже дрібним хрестиком.
«Можливо, хтось і критикуватиме, що це брокарство. Але в візерунках переплелася культура дуже багатьох народів. Ця місцевість, склалося так історично, була під владою і Польщі, й Австро-Угорщини. А історія сокольської вишивки, кажуть, починається ще з ХІІ століття. Легенди говорять, що перша сокальська сорочка була чорна, бо монголо-татари спалили край, і через Сокаль проходив чорний шлях, яким вивозили дівчат із України в рабство», – розповідає майстриня.
Чорний колір у цій місцевості трактують не тільки як той, що означає тугу, а й той, що символізує родючий чорнозем, мудрість, елегантність, вишуканість.
Комір – як паспорт роду
Ще одна особливість сокальських сорочок – комір. Чим він був більшим, тим заможнішою була родина.
«Його ще називають «богородичним», – розповідає майстриня. – Адже образ Богородиці завжди вішали в найкращій кімнаті, прикрашали найгарнішими рушниками, уквітчували барвінком. Комір сокальської сорочки вишивали якнайкраще. Подеколи він був настільки довгим, що сягав середини лопаток. Часто було, що сорочка вишита чорним, а комір – білим, це була святкова весільна сорочка. Або на комірі було біле з зеленим барвінком. За коміром визначали статус і рід дівчини. Кожна намагалась вишити таку квітку, якої не буде ні в кого. І так стало, що цей елемент почав передаватися з покоління в покоління, і ніхто не мав права більше його вишивати, тільки жінки того роду. Коли молоді одружувалися, їхні родичі досліджували кольори комірів майбутнього подружжя: чи немає родинних зв’язків, щоб діти народжувалися здоровими. Комір був паспортом роду».
Однак кольорові нитки, як і рослинні мотиви, почали з’являтися в сокальських сорочках дуже обережно та поступово. Замість геометрії у розетку чи ромб «вписували» квіти або вишивали віночок навколо геометричного узору.
«Є на Сокальщині виноград, є рожі, такі ж, як і на Київщині. Але характерна відмінність рослинного орнаменту – він у динаміці, закручені, складні і дуже ніжні мотиви», – пояснює пані Оксана.
«Зниклий» герб
Рушінець відтворює давні узори, якщо вони дійшли в бездоганному стані, або «додумує» орнамент, якщо чогось бракує. Якось їй показали фото старовинної вишивки, і всередині ромба ніби була випорота серединка. Жінка домалювала туди тризуб. Герб України цілком міг там бути, бо зустрічається на сокальських сорочках, а «зникнути», щоб власників не репресувала радянська влада.
Вона вишиває і вручну, і на машинці. Віддає перевагу ручній роботі. Однак на створення сорочки йде близько трьох місяців, якщо працювати цілими днями. Жінка має помічниць. Вона займається створенням візерунку, вишивальниці втілюють його на тканині. Машинкою вишити сорочку можна за два-три дні. Крім того, це в рази здешевлює вартість. Однак для пошиття і ручних, і машинних виробів пані Оксана використовує дорогі німецькі та італійські тканини, а також якісні нитки. Машинна вишиванка коштуватиме від 4 тис грн., ручна – від 8.
«Але машинка не зробить такий дрібний хрестик, як вручну, наприклад», – говорить Рушінець.
Вона закликає не економити на тканині, адже дешева може скочуватися. Сорочки радить прати вручну. У теплу воду додає засіб для кольорової білизни, трохи солі, яка забирає жовтизну, і замочує вишиванку на кілька годин.
Свій перший «Виноград» (кожна модель сорочки має окрему назву) Рушінець вишивала з бабусиної.
«Поклала її, не знаю, за що взятися, руки трясуться. Тут приходить донька зі школи, подивилась на цю сорочку, а вона, звісно, сіра, бо стара, і питає: «Мамо, ти що, в цій бабські сорочці ходитимеш?» Я зрозуміла, що треба багато працювати над вихованням дитини. Вишила цю сорочку. Донька закінчила школу. І я подарувала їй той «Виноград». Ви би знали, з якою пошаною вона ходить на День вишиванки у тій сорочці. Там уже й дірочка є. То донька просила мене зашити, щоб і далі носити», – з усмішкою розповідає майстриня.
У її гардеробі – сім сорочок. Жартує: навіть у куми більше її вишиванок. Та замовляє чи не всі новинки. Невдовзі в Рушінець вийде сорочка з дуже давнім орнаментом – «Чорна мальва».
Жінка не надто забобонна. Але вишиває тільки тоді, коли в неї все вдома зроблено: прибрано, посуд вимито. Намагається закінчувати роботу в понеділок. А починати – у чоловічий день: вівторок або четвер.
«Якщо є гарна ідея, починаю у четвер, – каже Рушінець. – І намагаюсь, поки роботу не закінчу, нікому не хвалитися».
Вона вважає сорочки скарбом, який ми отримали від пращурів.
«Я порівнюю це з мовою, піснею. Якщо ми їх не збережемо, втратимо себе як націю. Мені було дуже приємно, коли ми з дітьми поїхали в Париж і вдягли вишиванки, ми йшли вулицями, й українці нас упізнали. Те саме було в Барселоні. Важливо відтворювати давні орнаменти, – переконана пані Оксана. – Я взагалі не уявляю, як можна було намалювати ту квітку, не маючи ані планшету, ані навіть олівця, одразу голкою на тканині. У кожному малюнку – якась інформація. Цікаво, яка вона, коли було створено сорочку: у моменти радості чи смутку. І я хочу закликати створювати грамотні вишиванки. Щоб узори несли сенс, а не були просто якимось випадковим малюнком».
