Як переселенка з Донецька відтворює сорочки видатних українців
Вишиті сорочки Лесі Українки й Тараса Шевченка – це не просто музейний експонат. Вони «оживають» у руках майстринь, і кожен охочий може або вишити собі такий же візерунок, або придбати сорочку. Те саме з комірцями, які дівчата з інтелігентних родин вдягали з сукнею. Їх відтворює переселенка з Донецька Тетяна Зез. Нині вона живе в Києві, бо з чоловіком мусили виїхати з шахтарської столиці, коли ту окупували кремлівські найманці. Вишивання Зез називає своєю війною і розвіює міфи про те, що сорочки носили тільки селяни. Про це вона розповіла в рамках спецпроєкту, який «Укрінформ» підготував до Всесвітнього дня вишиванки.
«Коли почались бої в аеропорту, я зрозуміла: це війна»
Тетяна Зез жила в центрі Донецька. Як дружина військового, встигла побачити і Росію, і Чехословаччину. Коли Україна проголосила Незалежність, чоловік зробив усе, аби повернутися додому. Служив у Національній гвардії. Тетяна – піаністка, викладала гру на фортепіано. Коли вийшла на пенсію за вислугою років, зайнялася вишивкою.
«Це було за рік до початку Майдану і два роки до початку війни. У нас була обласна бібліотека Крупської напроти ОДА, там була щось типу вишивального гуртка. Це був такий собі протест проти влади Януковича, – сміється жінка. – Спершу хотіла купити чоловікові вишиванку. Але потім вирішила вишити сама. Але більше навчилась не в гуртку, а завдяки сайту «Спілкування за вишивкою». Познайомилась із багатьма вишивальницями. І коли почався Майдан, мені багато хто писав: «Їдь до нас».
У Донецьку вишиванки не надто носили, розповідає жінка. Навіть якщо був якийсь тематичний захід, зазвичай у сорочки перевдягалися вже на місці. Йти містом у вишиванці було не прийнято.
«Коли я приїхала до Києва, відчула, що в Україні», – каже Зез.
Вони виїхали ще на початку російської агресії.
«Закінчився Майдан, а потім ти в один момент чуєш на вулиці якісь гупання. Чоловік каже: «Це вибухи». Каже, що треба йти у військкомат. І я починаю верещати: «Тільки не в Донецьку! Де завгодно, але не тут!» А він тоді вже був на пенсії, за пару днів приходить і каже: «Ти була права, я зустрів тих, із ким служив. А вони мені пропонують генеральську посаду. Мовляв, ми тут зараз молоду республіку побудуємо, у Росії стільки платять». Ми зрозуміли, що треба виїжджати. А коли почались бої в аеропорту, я зрозуміла: це війна. У мене ще були суперечки зі знайомими, я їм доводила, що не може просто так бути: захотіли – проголосували за від’єднання. Люди не розуміли. Вони виросли в наративах радянських. Ми зібрали швейні машинки, книжки і деякі речі і виїхали 13 травня, ще з залізничного вокзалу», – пригадує Тетяна.
Думали виїхати до Львова, але її мама, хоч і націоналістка, побоювалась, мовляв, там буде складно «східнякам».
Вишиванка як політичний жест
У Києві Тетяна зайнялася проєктом етнографічної вишивки. Відтак – створенням сучасного одягу з вишивкою з книги Олени Пчілки «Український народний орнамент». Каже, ідея відтворювати одяг визначних українців у якийсь момент опанувала її:
«Так буває, що ти просто мусиш щось зробити. Крім того, я з родини інтелігенції, мій прадід навіть товаришував із Павлом Грабовським, а прабаба ховала на горищі його папери» .
Із майстринями роблять точну копію старовинної вишивки, але на сорочках сучасного крою.
«Народна вишивка – це чисниця, три на три, сорочки аристократії, інтелігенції зроблені на крамному полотні – фабричному, тонкому, не грубому, як домоткане, тож чисниця міняється. І коли Леся Українка вишивала, у неї змінена чисниця. Вона навіть мережки трохи інакше робила. Ми робимо сучасний крій, щоб наші моделі мали сучасний вигляд. Я б нашу роботу назвала візуалізацією», – говорить переселенка.
Вона може годинами розповідати про вишивання в колах інтелігенції. У ті часи кожна панна повинна була вміти вишивати. Байдуже, що. Але ця навичка була також обов’язковою, як і знання іноземних мов та гра на музичних інструментах.
«Україноцентрична інтелігенція свідомо замовляла собі народне вбрання і носила, показуючи: «Ми українці». Це почав іще Шевченко робити. Із модними лакованими черевиками та фраком вдягав кожух. Старицький часто носив народний одяг. Франко під сюртук вдягав вишиванку. Але вільні художники могли собі більше дозволити. А ось, наприклад, Лисенко працював у театрі, не міг так ходити на роботу. У вільний час, на вечірки, вдягали обов’язково українські сорочки. Так вони показували свою українськість. Це була політична боротьба», – пояснює Тетяна.
Аби вдягти сорочку, потрібно було мати мужність. Скажімо, збереглися листи письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, у яких вона описує дитинство. Пише, що через українську мову та вишиті сорочечки інші дворянські діти дивилися на них як на ненормальних. Також є спогади, як Лисенко організував новорічне свято. Щойно пройшла «офіційна» частина, всі перейшли на російську, Лисенко навіть робив зауваження.
«Думаю, це була спільнота націоналістів-інтелігентів, яка трималася купи, а загал був різний, як і зараз. Тим більше, що за українську мову, виступи могли ув’язнити, скажімо, Драгоманова вислали, Пчілці діставалося за її позицію і проукраїнське виховання», – говорить Зез.
Крім того, жінки з інтелігентних родин із темними сукнями вдягали білі вишиті комірці. У родині Олени Пчілки їх також вишивали народними орнаментами. І це теж було своєрідним маніфестом.
Тетяна працює із Музеєм видатних діячів української культури. Там дозволяють пофотографувати сорочки, а потім уже майстрині вишивають. Проєкт живе за рахунок самої Зез. Щось вдається продати, комусь щось пошити на замовлення. Спонсорів немає. Подали заявку на грант разом із ГО «Всесвітній день вишиванки» на грант від Українського культурного фонду.
«Воно трохи втомлює – не мати фінансування. Але це для мене як війна, моя війна, на культурному фронті. Треба українізацію проводити. Ми, вихідці з Донецька, відчуваємо небезпеку шкірою. Якщо не українізувати і нічого не робити, то нічого й не буде хорошого. Просто в Києві інакша атмосфера, люди більш безпечні, але й тут достатньо людей, яким байдуже, російська чи українська. А ми їхали з Донецька, щоб боротися за Україну».
Повернути Україні еліту
Кожен охочий може замовити таку ж сорочку, як у Лесі Українки чи відшити за орнаментом.
Вони пошили вже кілька сорочок. На відшиття сорочки Марії Заньковецької пішло 325 годин. Сорочку Шевченка можна зробити за день, адже там вишито тільки комір.
«Візитівкою нашого проєкту я пропонувала зробити сорочку Шевченка і комірець Пчілки, які можна вишити за вечір. Батька нації і мами нації. У нас лишилися ті речі, що можуть бути загалом візитівкою України як представницькі подарунки. Чому це ще так важливо? Та тому що це не просто народні сорочки, а сорочки Тараса Шевченка, Лесі Українки – як державні маркери. Радянським Союзом витравлювалося поняття української еліти. Я про Олену Пчілку вперше почула в 2012 році! А з Лесі Українки в СРСР зробили якусь комуністку. Тому потрібно піднімати тему еліти, осучаснювати її. Народ без еліти – це стадо», – переконана переселенка.
Олена Пчілка вміла вишивати, але не мала для цього часу. Багато вишивали і добре шили Ізидора Косач, Ольга Косач, Леся Українка. Остання, наприклад, вишила сорочечку Михайлику Кривинюку – сину сестри Ольги.
«Коли я побачила сорочку Франка, була здивована, бо вона виконана полтавськими техніками, але візерунок із альбому Пчілки. І сорочка Лисенка так само звідти», – говорить Зез.
Пчілка збирала по селах орнаменти і класифікувала їх. Брат Михайло Драгоманова спонукав її до цього. Зрештою такий етнографічний чин вилився в одну з найкращих і найповніших збірок узорів.
«Я вважаю, що вона має бути настільною книгою кожної вишивальниці. Там стільки орнаментів, що можна вишивати все життя!» – каже Тетяна.
Вона переконана: інтелігенція, зокрема й Олена Пчілка, допомогли зберегти народні узори. Адже мода минуща, народні техніки зникали на догоду сучасним, зокрема й брокарівському хрестику, орнаментам із французького мила.
«Зберігала це саме інтелігенція! Записували, замальовували, боялися, що воно геть зникне. Адже в якийсь момент усе заполонив хрестик. Тільки недавно почали відроджуватися старовинні народні техніки. І та еліта, про яку всі забули, такий внесок зробила в історію і культуру народу!» – говорить Зез.
