Як переселенка з Донецька створила вишивку на честь Василя Сліпака
Вишивка – це не просто оздоблений одяг, це – інформація. А ще закодовані на тканині символи є джерелом електромагнітного поля, переконана Людмила Огнєва. Вона жила в Донецьку і не приховувала проукраїнської позиції. Тож російська окупація стала для неї справжньою загрозою. У вересні 2014 жінка покинула рідний дім і відтоді живе в Києві. Вона створила колекцію орнаментів, присвячену визначним українським діячам, серед яких не тільки князі чи гетьмани, а й герої нашого часу – добровольці, «кіборги», волонтери. Про узори та про їхню авторку – у новому матеріалі спецпроєкту «Укрінформу» до 15-річчя Всесвітнього дня вишиванки.
Орнамент як джерело електромагнітного поля
Людмила Огнєва майже все життя прожила у Донецьку, закінчила тамтешню російськомовну школу, Воронезький університет. Викладала у Воронезькій та Донецькій політехніках. Відтак самотужки опанувала інформатику і працювала старшим науковим співробітником (програмістом) в одному з проєктних інститутів нині окупованої шахтарської столиці.
«Моє коріння – у Східному Поділлі. Воно дає про себе знати в моєму характері, схильностях, ставленні до мови і навіть у виборі орнаментів, техніки та кольорів вишивки», – говорить жінка.
Вона очолювала обласну організацію «Союзу Українок», брала участь у «Народному Рухові України». Каже, зазнавала і фізичних, і моральних нападів іще до війни.
«Мабуть при «новій» владі мені також було б небезпечно жити у Донецьку. Молодь із «Пласту» наполягла на моїй евакуації. Коли я погодилася, мене вивезли волонтери. З собою я забрала лише сумку з рушниками, нитки, документи та теплу куртку. Це сталося 10 вересня 2014 року», – пригадує жінка.
Відтоді вона живе в Києві, вишиває і досліджує вишивку. Причому під незвичним кутом.
«Вишитий орнамент я сприймаю як джерело електромагнітного поля, а значення узорів шукаю у фольклорі. Мені пощастило познайомитися з Марією Петрівною Грицай, яка проводила дослідження впливу національного одягу на здоров’я дітей і дорослих. Скажімо, дітей діагностували після виконання пісень-веснянок. У них стрімко піднявся інформаційно-енергетичний стан. А коли вдягли українські національні вишиті сорочки, показники вирівнялися, наблизилися до фізіологічної норми. Наша свідомість сприймає орнамент як інформацію, що приходить до нас ззовні через очі. І так, як, наприклад, музика змушує нас радіти, сумувати чи заспокоїтися, те, що ми бачимо, впливає на фізичний та психічний стан людини, – впевнена пані Людмила. – Яким чином відбувається в мозку процес трансформації зовнішньої інформації у внутрішню – таємниця, над розгадкою якої працюють різні люди. Але зрозуміло, що орнамент є інформаційно заряджений образ. Він може бути або творящим, або руйнівним. У народі ці орнаменти вважають магічними».
Вона досліджувала вишивки Донеччини. Каже, не знайшла чогось особливого, притаманного тільки цьому краю.
«Це не дивно, якщо познайомитись з історією заселення Донеччини. По-перше, тут зібралася вся Україна. По-друге, промислових центрів вишивки на Донеччині не було. Вишивку у Донецьких та Маріупольських школах у дореволюційний період викладали випускниці Інституту шляхетних дівчат зі Санкт-Петербурга. Головними джерелами орнаментів були журнали «Родина», «Нива», брокарівські «премії» до мила. На початку ХХ століття парфумерна фабрика «Брокар» робить гарний маркетинговий хід: запрошують професійних французьких художників, які почали розробляти схеми псевдонародного орнаменту, вставляючи його в обгортки дешевого мила. Жінки і підхопили ці орнаменти, а разом із ними – і техніку вишивки хрестиком».
Узори, присвячені добровольцям і «кіборгам»
Узори, побачені в музеях інших міст, на портретах, знайдені в альбомах, книжках, Огнєва не тільки замальовує, а й вишиває, друкує.
«Вишивка – неоціненний скарб культури нашого народу. І якщо втратимо минуле, втратимо майбутнє. Коли Україна стала незалежною, вишиванки почали входити в наше буття. Таке явище спостерігалось іще 150 років тому серед молоді та інтелігенції, які почали усвідомлювати себе українцями. Зрозуміло, що під час існування Російської імперії та відсутності Української держави саме через народне вбрання можна було навіть мовчки проявити себе українцем і вказати на належність до такої давньої культури, як українська. Скажімо, етнічні мотиви одягу шістдесятників були справжнім викликом радянській дійсності. Навіть у суворих умовах радянських таборів шістдесятниці боролися за право мати гідний вигляд і прикрашали свої сірі важкі будні вишивкою», – каже жінка.
Огнєва створила зокрема колекцію орнаментів із сорочок добровольців та прапорів добровольчих батальйонів АТО. Ці узори – частина колекції «Молюсь за Тебе, Україно!».
«Це – пам’ятник тим, хто не тлів, а горів, не допустив у своє серце байдужості. Сенс їхнього життя – воля рідної землі, в ім’я якої вони боролися і жили. Україна – Мати Героїв, тому я зупинилася на розповіді лише про унікальних людей та події в Україні, які мали рішуче значення в історії країни та закарбувалися в народній пам’яті. Історія України від першого літописного князя Аскольда до «Askolda» (позивний одного з добровольців батальйону «Айдар») висвітлена у темах «Князі», «Геьмани», «Козацтво», «Діячі культури», «УНР, ОУН, Січові стрільці, УПА», «Революція Гідності», «АТО» та інших», – розповідає жінка.
Колекцію вишивок експонували в Києві, Івано-Франківську, Чернігові, Львові, Бахмуті, Краматорську, Покровську та інших містах.
В Огнєвої є зокрема узори, присвячені «кіборгам», добровольцям батальйонів «Донбас», «Айдар» та «Азов», Василю Сліпаку, військовим і волонтерам, нагородженим відзнакою «Народний Герой України». Скажімо, Сліпак – це червона вишивка на чорному тлі. Чорний сокіл батальйону «Донбас» на червоному фоні летить униз, аби знищити окупантів. А ось батальйон «Черкаси» – пишні кетяги калини.
«Орнаменти розроблені за фотографіями, портретами (картини), іконами. Деякі узори створювала сама або брала з книг. Але це мали бути орнаменти-розповіді про людину чи подію, якій вони присвячені. За відгуками відвідувачів виставки зрозуміла, що ця робота потрібна. Мене потрясла реакція одного з добровольців АТО: він став переді мною на коліна. Це було в Черкасах».
