Всесвітній День вишиванки: від студентської акції до 100 країн

Авторка: Анастасія Федченко, фото з архіву оргкомітету свята

Щороку третього четверга травня відзначають Всесвітній день вишиванки. Але так було не завжди. Народилося свято в стінах Чернівецького університету імені Юрія Федьковича 15 років тому зі студентського флешмобу – група друзів вирішила прийти на пари у вишитих сорочках. І якщо тоді на них дивилися, мов на білих ворон, то вже за рік долучилися інші виші, міста, а нині вишиванки у цей день вдягають у понад сотні країн світу. А саме свято складається з сотень акцій та проектів.

Історія меншості. Світового масштабу

15 років тому студентка істфаку Чернівецького національного університету Леся Воронюк побачила на перерві друга Ігоря Житарюка у вишиванці. Іноді вона також одягала на пари вишиту сорочку.

«Треба розуміти, що тоді вишиті сорочки носила молодь проукраїнська, інтелігентна, прогресивна, але водночас прогресивні молоді люди – в меншості, а тому мають триматися разом. Це історія про якихось білих ворон», – згадує засновниця свята.

Історія білих ворон набула світового поширення не одразу. Спершу це була група студентів і кілька викладачів. Відтак до свята приєднувалися інші виші, міста, потім – країни. Через українську діаспору свято почало розростатися спершу на Італію, Францію, Німеччину, Канаду, тепер День вишиванки відзначають на всіх континентах, у понад ста країнах. 

«Мені складно сказати, де нині не святкують День вишиванки. Його відзначають навіть в Антарктиді на нашій дослідницькій станції Вернадського. Навіть є відео миле: науковець у вишиванці записує привітання, повз нього проходить пінгвін, поки без вишиванки, – усміхається Леся. – Ми іноді жартуємо, що нам потрібно ще вишиванку передати на Марс через Айлона Маска, думаю, він візьме її з собою в перший політ. Все, про що ми жартували, за кілька років здійснювалось». 

У 2011 році – на шостий рік свята – у вишиванку «вбрали» Чернівецький університет, а в самому місті встановили Рекорд України, зібравши 4189 осіб у вишиванках в одному місці.

У 2015 започаткували акцію «Подаруй вишиванку захиснику». Українським воїнам передали пів тисячі вишитих сорочок. 

«Бувало, на початку двохтисячних люди, побачивши мене у вишиванці в транспорті, запитували: «О, а ви виступати їдете? У вас концерт?» Тобто одягати вишиту сорочку в будень чи без особливої причини було зовсім незвично.  Але нам вдалося  відновити в українців звичку одягати вишиванки. І зараз дивно побачити у День вишиванки людину не в сорочці. Пам’ятаю, як їду в метро і роздивляюся сорочки людей. І вони на мою дивляться. Ви зустрічаєтеся поглядами і всміхаєтеся. Ці усмішки, ці компліменти, це відчуття близькості по духу надихає», – розповідає співзасновник свята Олександр Ткачук.

У 2016 у вишиванку одягнули і Либідь, яка разом із братами стоїть на Майдані Незалежності. А ще протягом двох років в столичній підземці та на вулицях українських міст проводили публічні лекторії про історію українського строю.

Коли свято стало масовим, певне коло етнографів та музейчиків звинуватило організаторів Дня вишиванки в тому, що… зробили вишиті сорочки надто популярними. 

«На їхню думку, вишиті сорочки мають бути в музеях, у скринях. Але дуже важливо виховувати суспільство загалом. Ми не робимо заходи «свої для своїх», а намагаємося працювати з широкою аудиторією. Розповідаємо про українську культурну спадщину цікаво і натхненно. Ми працюємо з етнографами, дослідниками, колекціонерами – каже Воронюк. – Маємо шалений запит із закордону. Звертаються, скажімо, з української недільної школи у Португалії чи організації українців ОАЕ, намагаються зорганізувати якісний культуринй захід про Україну. Ми допомагаємо. Важливо, щоб іноземці чули нашу версії нашої історії, а не нав’язану російською гібридною війною.

Вишиванка як скарб і частина світової культури 

«Народжені у вишиванках» – одна з найстаріших акцій у рамках Дня вишиванки. Немовлятам, які народжуються третього четверга травня, дарують вишиті льолі не тільки в Україні, а й ще в 24 країні світу. Цьогоріч зокрема долучились Індія,  ОАЕ, Угорщина, Кенія.

«Народжені у вишиванках» – це акція, яка будує українське майбутнє, – каже Ткачук. – Дитину ж сфотографують у цій сорочці, швидше за все, і вона, коли виросте, дізнається, хто вона, які були цінності в її родині, які цінності потрібно передавати далі. Маленькі українці народжуються не лише в Україні. Через наші посольства передаємо вишиванки українським малятам закордоном. Можливо, така сорочечка стане для них покликом крові повернутися на рідну землю. Але якщо вони залишаться закордоном, це будуть ті, хто підтримуватиме і просуватиме український інтерес». 

Для того, аби вдягти в сорочечки новонароджених українців, по всій країні об’єднуються майстрині. Скажімо, в Краматорську організувала спілку вимушена переселенка з Ясинуватої Оксана Муравльова. Завдяки їй вишиті льолі дарують у пологових усієї Донеччини, а одну навіть передавали з ризиком для життя в тимчасово окуповану Ясинувату.

Крім того, організатори Всесвітнього дня вишиванки створили кіностудію «Диво», що займається виробництвом документальних фільмів. У 2016 презентували «Спадок нації». Під час зйомок зробили приголомшливе відкриття.

«Знайшли у Сокалі закопані вишиті сорочки.  Так їх намагались врятувати українці під час  переселення в ході операції «Захід». Чимало сорочок зотліло, але і багато таких, що вціліли. Ми потім ці сорочки демонстрували у Верховній Раді, – розповідає Леся. – І це було настільки несподівано, що це було справжнім шоком для київських етнографів, вони навіть закидали нам, що ми це вигадали як художній прийом для фільму, бо полотно не могло стільки пролежати під землею і вціліти. А воно змогло!»

Ця історія вразила й Олександра Ткачука.

«Українці будь-якою ціною намагались вберегти вишиті сорочки. До сорочок ставились як до скарбу. І ось тепер, якщо ворог наступатиме, чи зберігатиму я вишиванку, чи думатиму про своє життя? Пріоритети у цій парадигмі – базових цінностей. Але я одразу знаходжу відповідь уже в другій історії. Коли росіяни почали війну на сході України, українці, які вимушено виїжджали з окупованих території, теж із собою брали вишиванки як символ ідентифікації, усвідомлюючи, що можуть бути арештованими чи вбитими через це, і все одно ризикували, аби вивезти свої. Вони могли б не брати вишиванки, переїхати і купити на безпечній території. Але для них важлива ця спадковість, бо ці речі цінні через родинні зв’язки, – розповідає Олександр. – Вишиванка – це більше, ніж просто річ, це елемент національної пам’яті на рівні з мовою. Із часом люди переходять на українську. І так само з часом переосмислюють вишиту сорочку не просто як річ гардеробу».

Після «Спадку нації» світ побачили ще два фільми виробництва кіностудії «Диво»: «Соловей співає» (2019), «Ткацький шлях» (2020).

У 2018 році разом із Міністерством інформаційної політики та Міністерством закордонних справ організували дипломатичне прийняття. «Українські Амазонки» – проєкт, під час якого старовинні українські строї та вишитий одяг сучасних дизайнерів показували учасниці бойових дій, волонтерки, воєнні кореспондентки.

«Ми таким чином намагалися ще й показати роль жінки у сучасному суспільстві, роль жінки у війні і те, що війна на Сході не завершена. Це був захід на понад тисячу осіб, який відвідали дипломати, представники ОБСЄ, НАТО. Прийняття мало широкий резонанс в Україні та закордоном», – розповідає засновниця свята.

Того ж року в Чернівцях з’явився 20-метровий стінопис «Заставнівська красуня». І провели День вишиванки в Міжнародному аеропорту «Бориспіль» та всіх українських аеропортах – разом із прикордонниками проводили для іноземців, які прилітали до та відлітали з України,  інформаційну кампанію про вишиті сорочки та культурну спадщину. 

Цього року спільно із ГС «Музичний Батальйон» та ГС «Народний Музей України» в Києві ми відкрили пам’ятник Василю Вишиваному (Вільяму фон Габсбургу). «Встановлення пам’ятника Вишиваному – це важлива та непересічна подія, ми повертаємо історичну правду. Це наші методи оборони та наступу в гібридній війні, розпочатій Росією. Пам’ятники українським героям – це стовпи, що тримають наше українське небо. Чому Вишиваний і День вишиванки? Бо цей звитяжець продемонстрував носінням вишитої сорочки те, що вона є візуальним знаком української ідентичності, а вірність Україні довів своїми вчинками, – говорить засновниця Дня вишиванки та голова громадської організації «Всесвітній день вишиванки» Леся Воронюк. –  Для нас сьогодні важливо розуміти, наскільки культурна спадщина є важливим ґрунтом, завдяки ній ми можемо чітко давати відповіді на запитання: «Хто ми?» і не піддаватись ворожій пропаганді. Культурна спадщина загалом і вишиті сорочки зокрема є нашою духовною бронею».

«Вишиті сорочки зокрема та культурна спадщина загалом – важливий інструмент культурної дипломатії. Ми знаємо грузинську кухню, японське аніме. Кожна сильна країна залишила слід у світовій культурі. І мені хотілось би, щоб і ми залишили цей слід. І нам вдається. – зауважує Олександр Ткачук. – Наприклад, українські вишиванки вже одягає прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо, королева Нідерландів Максима, світові знаменитості: Адель, Лана дель Рей, Річард Бренсон, Джекі Чан та інші. Впродовж останніх років до святкування Всесвітнього дня вишиванки долучаються головні офіси Facebook та Google. Іноземні дизайнери створюють цілі колекції з українською вишивкою:  Gucci, Valentino, Гальяно. А це все означає, що вишиванка стає частиною світової культури».

Read More

Спецпроєкт оргкомітету «Дня вишиванки» та «Порадниці»: Гуцульська вишита сорочка

Цьогоріч із нагоди 15-річчя улюбленого свята українців по всьому світу — Всесвітнього дня вишиванки — «Порадниця» підготувала спецпроєкт. Наступний герой – 31-річний Богдан Петричук із села Бабина на Косівщині Івано-Франківської області. Він колекціонує гуцульські вишиванки і вже назбирав зо дві сотні сорочок, для яких виділив окрему кімнату. Також сам шиє і вишиває сорочки. Його вироби – це репліки давніх вишиванок, часто з авторським доповненням.

Гуцульські вишиванки – за океаном

Перш, ніж народжується сорочка, виникає ідея. Відтак Богдан Петричук із Косівщини підбирає орнамент, матеріали, вишиває контур малюнка і віддає зашивати його майстриням. Коли ті закінчують роботу, він зшиває сорочку, робить призбірку та останні штрихи. Сам теж вишиває, але рідко. Петричук називає себе колекціонером. Збирати вишиванки почав іще з 8 класу. Потім почав робити репліки давніх прикрас і вже понад сім років займається сорочками.

«Я історик, мені цікаво, як люди вбиралися на Гуцульщині, а сорочка – це основа костюму. Старих вишиванок залишилося мало, то робимо репліки: крій і узор повторюють традиційні, але ми в них додаємо щось своє, якщо, скажімо, не увесь малюнок зберігся. Буковина, Борщів, Покуття, Гуцульщина – чотири етнорегіони, чиї сорочки найбагатші вишивкою, за це я їх і люблю, і найчастіше відтворюємо саме їх», – говорить чоловік.

Богдан із колегами займаються і ручною, і машинною вишивкою. Перша потребує багато уваги, часу і праці, звідки висока ціна, друга дозволяє здешевити процес.

«Це питання ціни. Машинка не виставляє рахунок у кінці. Вона тільки стібки рахує. Раніше у нас була тільки ручна вишивка, тоді я купив машинки, почали ще й на них шити. Буває, кажуть, що машинна вишивка не несе енергетики. Якщо хочуть енергетики, два пальці в розетку, – посміхається Богдан. – Якби жила моя баба і бачила, як воно шиє, вона би плескала в долоні і дякувала Богу, хто ту машинку вигадав».

Продають від 400 доларів за жіночу ручної роботи та вдвічі дешевше – за чоловічу. За роки, відколи почав цим займатися, створили зо три сотні сорочок, кожна – неповторна.

«Зазвичай купують вишиванки жінки за сорок, які знають, чого вони хочуть, розбираються в цьому і мають можливість заплатити за ручну роботу. Мої сорочки є і за океаном. Замовляли з Австралії, найбільше – з Канади. Є в Данії, Франції», – говорить майстер.

«Вишита сорочка – це паспорт»

Розповідає про забобони, пов’язані з вишиванням: «Сорочки не починають шити в пісні дні. У понеділок іще можна, а ось у середу і п’ятницю – ні. Сорочки будуть довго шитися і вийдуть не яскраві, а пісні. Я перевіряв. Довго йде робота і не гладко. Найліпше починати в суботу. Найважче шити для неприємних людей. Буває, що сорочка не шиється, хоч ти вбийся, не йде, а люди вже кричать, напосідають: «Де та сорочка? Ми вже чекаємо!», зрештою відмовляються, далі все добре».

Петричук каже: вишиванки різні не тільки в кожному районі, а навіть у кожному селі.

«Ось у нас у Бабині одна традиція носити вбрання чи в’язати хустку, а в сусідньому селі за три кілометри – зовсім інша. Вишивка і стиль вбрання тримало громаду купи, – пояснює історик-етнограф. – Жителі одного села традиції іншого села вважали недосконалими, могли позичати взори, але переробляли їх по-своєму. Вишита сорочка – це паспорт. Можна було сказати, звідки ти і хто ти, глянувши на вбрання».

Класична гуцульська сорочка ХІХ століття, каже колекціонер, – це геометричний узор на червоному тлі з додаванням зеленого, рожевого, чорного, помаранчевого, вишиті низинкою або хрестиком. Починаючи з 20-х років минулого століття, в Україні з’являються нитки французької фірми DMC і додають інших кольорів та яскравості до вишиванок.

«Тоді з’являється дуже багато квітів, вони були спочатку геометризовані, популярною стає художня гладь, – говорить майстер. – Я би навіть сказав, що то був золотий час, бо до нас дійшло багато зразків народного мистецтва саме міжвоєнного періоду. Далі – війна, куфайка, кіровські нитки, які линяли. Але дякувати Богу, радянська влада вже не з нами, і ми знову маємо нормальні нитки і можливість вишивати».

Приватний музей

У колекції Петричука – близько двохсот гуцульських сорочок, найстаршій – зо півтора століття, наймолодші – весільні вишиванки батьків. Під сорочки він виділив окрему кімнату і тримає їх на вішаках. Усі гроші поки витрачає на поповнення колекції. Найчастіше купує у знайомих, коли ті щось знаходять, через інтернет та на Косівському ринку. Найдорожчу вишиванку купив приблизно за 800 доларів. Свою колекцію Богдан від людей не ховає. Кожен охочий може прийти і подивитися, заплатити – за бажанням.

Як у будь-якого колекціонера, в Петричука є історії про купівлю сорочок. Було таке, що йому відмовлялися продавати, мовляв, виставлю на продаж пізніше. Згодом чоловік знаходив цю ж вишиванку на базарі вже в іншого продавця і купував навіть дешевше, ніж планував заплатити власнику. Якось він перекуповував сорочку, яку вже купили, і її відзивали в «проміжного» покупця.

«Це ж велика хвороба. Ти, поки не купиш, не заспокоїшся», – посміхається чоловік.

У гардеробі Богдана – близько півтора десятки сорочок. До кожного Великодня справляє собі нову. Так заведено. У піст вишиванки не носять, на похорони не вдягають. Переважно вбирають до храмових свят, влітку на службу до церкви, на весілля. Із повсякденного одягу вишиванки перетворилися на святковий.

Петричук переконаний: сорочки треба носити, бо саме вони вирізняють українців з-поміж інших націй.

Він досі «розкодовує» старі узори, вивчає техніки вишивання.

«Мені треба зрозуміти всі ходи, як краще нитку прокласти, пояснити те майстриням, і тоді вийде сорочка така, як вона має бути. Багато технік подібні між собою. Потрібно, щоб люди, які хочуть навчитися вишивати, пам’ятали: ми не дурніші, ніж наші предки, і не боялися, – сміється чоловік. Ми теж можемо вишивати. Потрібно про це пам’ятати, як і про те, що було розраховано: сорочку може вишити і пошити дівчинка від 12 років, тому і крій такий прямий. Це насамперед був одяг, а не тільки символ».

 

Анастасія Федченко, фото  архіву Богдана Петричука

Read More

Вишити, щоб вижити. Як переселенка з Ясинуватої вишиває льолі для новонароджених на Донбасі

Свою першу вишиванку Оксана Муравльова вишила, коли її рідне місто окупували кремлівські найманці. За протидію бойовикам Оксана з чоловіком потрапили в списки ворогів «молодої республіки» і мусили виїхати спершу до Києва, відтак – до Краматорська. Там волонтерили в гуманітарному штабі. Чотири роки тому вишили перші сорочки для немовлят до акції «Народжені у вишиванках». Торік триста маленьких українців із міст, зокрема і прифронтових, Донбасу отримали перші вишиванки. До 15-річчя Всесвітнього дня вишиванки – спецпроєкт про тих, хто зберіг ідентичність на Сході нашої країни.

Вороги «молодої республіки»

«Першу вишиванку я зробила в 9 класі разом із матусею. Вона ткала килими і навчила мене вишивати. Сорочка була в червоних і чорних кольорах, але візерунок – із популярного тоді журналу для жінок, не традиційний, а той, що ліг до душі. А потім я закинула вишивання. Років десять тому почала вишивати картини та ікони. І коли була пів року в онкології, вишивка мене рятувала. А та перша сорочка залишилась у моєму робочому кабінеті в технікумі, де я викладала українську, я не змогла її забрати. Тому першою вишиванкою стала вважати ту, яку зробила вже в Краматорську. Мені дуже хотілося сонця. Тому вона в мене орнаментальна, але з соняхами», – починає розповідь Оксана Муравльова. Вони з чоловіком – вимушені переселенці. Коли був незаконний «референдум» 11 травня, Муравльови на нього не пішли.

«Буквально наступного дня на електростовпах з’явилися намальовані «ДНР-івські» прапори. Звичайно, що мені це не сподобалось. У мене була жовта фарба, і я червоний та чорний кольори нею замалювала. Вийшов такий синьо-жовтий прапор. Я тоді не зважала, чи йшли люди по вулиці. Ми тоді ще не замислювалися, що треба боятися чогось. Увечері, коли чоловік вийшов із будинку по воду, почули шарудіння під хвірткою. Побачили, що вона облита гасом, хотіли вже підпалити. Ми вчасно встигли. А на ранок ми побачили на своїх воротах напис «Росія». Донька замалювала. У травні-червні в Ясинуватій стало незвично тихо, спорожніли вулиці. І щодня в нас на райдержадміністрації міняли прапори. Наші повісять український, вранці прокидаєшся – «ДНР-івський» висить. Наші знову міняють», – пригадує жінка.

5 липня Оксана з донькою поїхала у відпустку. Чоловік із другою донькою виїжджали вже під першим обстрілом. Погостювали в рідних, збиралися їхати в Ясинувату. «З’ясувалося, що назад їхати вже не можна, – говорить Муравльова. – Востаннє ми змогли заїхати в Ясинувату 11 вересня 2014, нам треба було взяти дозвіл у комендатурі, щоб ми могли поставити в хату. У нас було на збори кілька годин. І коли вже здали перепустку, чоловікові зателефонував знайомий і сказав, що з комендатури нас розшукують. Слава Богу, ми тоді вже були за межами міста. Чоловікові кілька разів дзвонили і казали, що його розшукують. Він був у списку «бандерівців», ворог «молодої республіки». У Краматорську родина волонтерила: приймали переселенців, роздавали їм гуманітарну допомогу. Потім вирішили збиратися щосуботи з іншими переселенцями: говорити українською, вишивати. «Пам’ятаю, до нас прийшла одна жінка, я дала їй клаптик тканини, навчила класти стібки, вона зіпсувала ту тканину, а потім ще й запитала: «А що ви мені за це дасте?» Мені було так дивно. Тобі дали матеріал, тебе навчили. А ти ще думаєш, що за те, що пошила трохи, тобі ще дадуть гуманітарку. І тоді я вирішила, що мій гуманітарний цикл закінчився», – з гіркою посмішкою згадує Оксана.

Льоля для новонародженого в Ясинуватій

Відтак почали збиратися по неділях й започаткували ініціативу «Разом до перемоги». Плетуть маскувальні сітки, шкарпетки для бійців, шиють подушки.

У 2017 році, після того, як Оксана була амбасадоркою фільму «Спадок нації», його авторка Леся Воронюк передала дві вишитих сорочечки – для хлопчика і дівчинки, аби подарували до Дня вишиванки.

«У мене перша думка: прийду в пологовий, а там же не двоє дітей, а двадцять-тридцять. І як я виберу, кому дарувати? Ми вирішили зробити свято для всіх і нашили ще 30 сорочечок», – говорить Муравльова.

Так на Донбасі стартувала акція «Народжені у вишиванках». За майже п’ять років кількість льоль збільшилася вдесятеро. Торік Оксані та ще трьом десяткам вишивальниць вдалося вручну оздобити сорочечки для всієї Донецької області. Льолі роздавали породіллям у Слов’янську, Дружківці, навіть прифронтовому Торецьку та інших містах.

«Усі батьки, яким даємо вишиванки, щасливі і радісні, дякують. Разом із льолями роздаємо книжечки з колисковими й дерев’яних ангеликів, на яких можна написати ім’я дитини і дату народження. Жодного разу ми не побачили негативу від батьків. Одна жіночка казала: «Берегтиму до весілля». Правда, не всі поки розуміють, навіщо вишиванка», – каже Оксана.

Вона мріє, що до їхнього гурту приєднуватимуться і майбутні мами, які вишиватимуть сорочечки дітям власноруч.

Кожна льоля – унікальна, стверджує майстриня.

«Не хочеться просто квіточку вишити чи пташечку. Є й елементи донецької вишивки. І всі різні. Ніби один і той самий орнамент, але то кольори змінили, то нитки. Коли я торік перекладала ці сорочечки, то з трьохсот, мабуть, тільки з десяток було однакових, решта – різні», – розповідає активістка.

Вони з жінками «відволікаються» на вишивання масок та інших виробів, що йдуть на продаж. Зароблені гроші витрачають на нитки, тканини, книжки зі схемами для вишивки, ганчір’я для маскувальних сіток, які і досі гостро потрібні на фронті.

Вишиванки для малюків об’єднують Україну. Нещодавно з Хмельницького надіслали нитки. Із Тернополя прислали тканину. До цього були посилки зі Львівщини, Франківщини. Позаторік передали п’ять метрів блакитної тканини з Ясинуватої.

«Мені цю тканину привезла жінка. Каже: «Моїй дитині вже 37 років, вона ніяк не завагітніє». Ми сіли з нею зробили мотанку, я ще іконку маленьку вишила. Потім та жінка приїжджає і каже, щаслива: «Ти знаєш, завагітніла». А потім хлопчик народився, – усміхається Оксана. – Ми для нього передали льолю. Вона ховала її, як могла, коли їхала додому. Так радо везла сорочечку. Вони її вдома вдягали і нікому не показували, бо це може недобре закінчитися. Ця жінка – з Україною в серці. І на окупованих територіях є люди, які з тих чи інших причин там живуть, але з Україною в серці. Вони чекають, коли Україна повернеться».

Сорочечки, вишиті в Краматорську, цьогоріч поїхали в Нью-Джерсі, США, одна поїде в Прагу, ще одна – на Миколаївщину до Соломійки. Волонтерки передають льолі знайомим військовим або переселенцям, які стали батьками.

«Це як насіння. Ми кидаємо насіння в землю. А те деревце виросте через десять-двадцять років. Якщо матуся збереже першу льолю, дитина потім запитає: «Мамо, а що це таке?» І насіння, яке ми кинули, дасть Бог, якось потім виросте в міцне дерево. І ми будемо міцною державою. Будемо усвідомлювати, що саме з цього починається Україна. Головне, щоб ми всі об’єдналися, і разом ішли до перемоги. Коли кажуть про мир, то він буде тільки після перемоги», – переконана Муравльова.

Анастасія Федченко, фото  з архіву Оксани Муравльової

Read More

How to Make the Most of a Weekend

The bodies were lying in the streets un-buried. All railroads and vessels carrying food and such things into the great city had ceased runnings and mobs of the hungry poor pillaging.

Read More

Exbition of the Picturesque City Views

The bodies were lying in the streets un-buried. All railroads and vessels carrying food and such things into the great city had ceased runnings and mobs of the hungry poor pillaging.

Read More

14 Best Things to Do in Our City

The bodies were lying in the streets un-buried. All railroads and vessels carrying food and such things into the great city had ceased runnings and mobs of the hungry poor pillaging.

Read More

The two halted, the nearer to us standing and facing Sunbury, a grey indistinctness towards the evening star.

- James Doeh

Change Your Place and Get the Fresh Air

The bodies were lying in the streets un-buried. All railroads and vessels carrying food and such things into the great city had ceased runnings and mobs of the hungry poor pillaging.

Read More

60 Anniversary of Museum of History

The bodies were lying in the streets un-buried. All railroads and vessels carrying food and such things into the great city had ceased runnings and mobs of the hungry poor pillaging.

Read More

Travel far enough, you meet yourself.

Amazing Party Places to Visit at Day Time

The bodies were lying in the streets un-buried. All railroads and vessels carrying food and such things into the great city had ceased runnings and mobs of the hungry poor pillaging.

Read More

Pedestrian Safety Enforcement

The bodies were lying in the streets un-buried. All railroads and vessels carrying food and such things into the great city had ceased runnings and mobs of the hungry poor pillaging.

Read More