Решетилівська вишивка

Цьогоріч із нагоди 15-річчя улюбленого свята українців по всьому світу — Всесвітнього дня вишиванки — «Порадниця» підготувала спецпроєкт. Наступна героїня – Надія Вакуленко. Уродженка Поділля поїхала вчитися на килимарку до Решетилівки і з першого погляду закохалася в вишивку білим по білому. І вже майже сорок років створює сорочки та рушники.  

Решетилівка – від решечення тканини

Надія Вакуленко народилась на Хмельниччині і вишивала змалку – повторювала за мамою-майстринею. 

«Після 8 класу я прочитала в газеті оголошення про набір до Решетилівського училища. Вмовила маму, щоб вона привезла мене сюди, вона погодилась не одразу, бо далеко. Хотіла вступати на килимарство, але коли ми приїхали, сказали, що групу вже закрито, і запропонували вишивку. Думаю: та я ж умію вишивати, що вони мені пропонують?» – з усмішкою пригадує пані Надія. 

Голова приймальної комісії запропонував сходити до їхнього музею. Так і сталась в абітурієнтки любов із першого погляду до вишивки білим по білому. Вона погодилася вступати на вишивку. Каже, так і знайшла своє покликання. Закінчила училище з червоним дипломом, їй запропонували продовжити навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва.

«Я закінчила його у 1985 році з червоним дипломом, здобула фах художника-майстра вишивки. Мене відправили в Решетилівку викладати в ліцеї. Я 33 роки навчала дітей ручної вишивки. У 2006 році отримала звання Заслуженого майстра народної творчості України. У  2018 стала директором Всеукраїнського центру вишивки та килимарства».

У неї не буває і дня, аби не вишивала. Коли очолила центр, управлінська робота почала забирати багато часу, тож вишиває вночі. І хоча знає дуже багато технік та може оздобити сорочку в будь-якій, зокрема і борщівській, вважає вишивку білим по білому надзвичайно вишуканою та витонченою. Білим по білому узори виходять контрастними, а деякі ніжністю нагадують малюнки морозу на вікнах. І назва міста Решетилівка, за однією із легенд, походить від прізвища засновника – козака Решетила, за іншою, – від техніки вишивки, коли майстрині «решетили» тканину, коли вишивали. 

«Як каже один мій хороший знайомий: «Ви вишиваєте на одній сорочці стільки всього, що там би на три роботи вистачило, – усміхається Вакуленко. – В одному орнаменті може бути поєднано до восьми технік. Кажуть, що білим по білому вишивають по всій Україні. Це правда, але наша відрізняється саме поєднанням технік. Улюблені мої техніки – лиштва, вирізування, мережки, зерновий вивід, солов’їні вічка. Поширеною у нас стала техніка, яку ми називаємо прорізним прутиком, коли спочатку вишивається сіточка. Можна подумати, що вишиті так речі недовговічні. Але коли підрізуються ниточки тканини, із того боку, де вони підрізуються, нашивається закріпочка, а потім ще закріплюються вишивальною ниткою, обкручуються, і тільки після цього по цій сітці кладеться узор вишивальною ниткою. Звісно, не бажано такі речі кидати в пральну машину. Адже і тканина тонка: тонкий льон, раніше – маркізет. Тому слід делікатно ставитися до таких речей».

За крок до переліку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО

На створення однієї чоловічої решетилівської сорочки йде близько місяця при повному робочому дні, а жіночої – до трьох місяців. У чоловічій сорочці традиційно оздоблюють низ рукава і перед, зараз почали вишивати ще й на спині, у жіночій – пишні зашиті рукави. 

«Деколи запитують: «Чому у вас такі дорогі речі?» Та візьміть навіть за три місяці мінімальну зарплату. Адже виходить, що на сорочку ми витрачаємо повноцінні робочі дні. Зараз жіноча блуза коштує від п’яти тисяч, чоловіча – від трьох. Якщо продовжують говорити, що дорого, пропоную навчити вишивці, і тоді вийде задарма. У нас є друзі з Бельгії, наприклад, Вікторія, вона щоліта приїжджає і вчиться вишивати, уже собі з чоловіком вишила сорочки», – говорить майстриня.

Для навчання комусь вистачає місяця, комусь і року замало. Але загалом за пів року можна опанувати техніки білим по білому.

Сорочки майстрині є і закордоном. Якось вона була на виставці в Кореї і хотіла віддячити організатору за теплий прийом – подарувати вишиванку. Та кореєць відмовився від подарунка, пояснивши це тим, що кожна людина повинна отримувати гроші за свою працю, і купив сорочку, ще й заплатив за неї удвічі більше від ціни, яку назвала Вакуленко.

Зараз Надія із колегами працюють над колекцією робіт білим по білому, адже подали решетилівську вишивку до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. 

«Насамперед це – охорона. Зараз зменшився набір до ліцею на майстрів вишивання, і з’явилась загроза, що це ремесло може зникнути. Ми вже внесли вишивку білим по білому до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Ми дбатимемо, щоб це ремесло не щезло. Адже Решетилівка колись була знаменита своїми смушками, для яких вивели спеціальну породу ягнят, і шили шапки, згадані навіть в «Енеїді» Котляревського, їх носили і в Європі. На жаль, порода перевелася, а з ними – і смушки. Відродити їх буде дуже важко. Тому ми і хочемо, щоб решетилівська вишивка та килимарство жили. Килими ми також хочемо внести в цей перелік, – пояснює жінка. – Одна з вимог ЮНЕСКО – це щоб ремесло переходило з покоління в покоління. У моїй родині цим займаються донька і син. Онучці 12 років, і я починаю її навчати вишиванню теж. Вона питає: «Навіщо мені це?» А я відповідаю: «Бабуся не вічна, колись помре. І хто вишиватиме такі красиві речі?» Так вона погоджується вчитися. ЮНЕСКО не дасть зникнути цьому ремеслу».

Крім того, Вакуленко сподівається: потрапляння в перелік сприятиме тому, що Решетилівка стане популярною серед туристів. Зокрема й іноземних. Адже до карантину потік відвідувачів, охочих подивитися на сорочки, рушники та килими, не припинявся. 

«Якось, коли в Решетилівці ще була фабрика художніх виробів, приїхали японці, дивились-дивились, а потім почали вимагати, аби їм показали машинки, які роблять таку красу. Вони не могли повірити, що це вручну зроблено, – сміється майстриня. – У мене є знайомий, який займається машинною вишивкою білим по білому. Виходить непогано, але ні в яке порівняння не йде із ручною вишивкою. Втім, це нормальний варіант для людей, які не можуть собі дозволити ручний виріб. Я вважаю, машинна вишивка має право на існування. Ми і в центрі починаємо розробляти машинну вишивку. Головне, аби люди, які цим займалися, виконували свою роботу добросовісно. Тому що є ті, хто поставили це на потік і роблять халтуру. Так робити не годиться. Але машинна вишивка теж може бути дуже якісною і гарною. Хоч і не всі техніки можна виконати за допомогою машинки». 

Автор Анастасія Федченко, фото з архіву Надії Вакуленко

Read More

Вишити, щоб вижити. Як переселенці з Луганська відродили подільську вишивку

У середині двохтисячних, коли чоловік Інни Єрмакової захопився вишиванням, вишиті сорочки були для неї не стільки чимось сакральним, скільки можливістю завжди мати гарний вигляд – на зарплату інженера та науковиці особливо не порозкошуєш. У Луганську Інна була однією з небагатьох, хто ходив у вишиванці. Коли в рідне місто прийшов російський агресор, саме проукраїнська позиція поставила під загрозу життя подружжя. Вони були змушені виїхати у Вінницю. Як вишивання допомогло лікувати рани, завдані війною, як познайомило з однодумцями з усієї країни, і як нині подружжя відновлює подільську вишивку – у новому матеріалі спецпроєкту «Укрінформу» до 15-річчя Всесвітнього дня вишиванки. 

Погрози від окупантів – через вишиті сорочки

Інна Єрмакова була завідувачкою кафедри художньої фотографії в Луганській державній академії культури і мистецтв, її чоловік Андрій працював інженером. У середині двохтисячних почали їздити відпочивати в Карпати. Там чоловік уперше побачив гуцульську низинку – техніку, відмінну від звичного хрестика. Вона його зацікавила, потроху почав вишивати.

«Я завжди кажу, що такою вишивкою міг займатися тільки чоловік. Це потребує такої зосередженості і терпіння. Я на таке не здатна. Я швидко втомлююсь, воно в мене летить, навіть не дивлюсь, куди. А він любить такі монотонні роботи», – розповідає Інна.

Потім Андрій зареєструвався на форумах про вишивку, згодом почав виставляти туди фото робіт, викладати детальні схеми узорів. Спершу вишивальниці думали: то жінка робить, але заради більшої кількості лайків зареєструвалася під чоловічим ім’ям. Так у родини Єрмакових з’явилися друзі по всій країні. Подружжя їздило з майстер-класами у Львів, Полтаву. 

«Ну на кому тренуватися? Тренувався на мені. Я дуже любила полтавську лиштву – з вирізуванням, біле по білому шитво. І десь із 2010 я досить часто вдягала сорочки. Я часто давала інтерв’ю як викладачка нової спеціальності, щоб популяризувати її. Я знала, що в сорочці завжди матиму гарний вигляд. Не була тоді націоналісткою. І можу вже тепер зізнатися: у шахтарському регіоні був настільки великий розрив зарплат, що викладачка не завжди могла собі дозволити якусь унікальну річ. А сорочка була унікальною. Тим більше, її вишивав чоловік. Тому це ще й такий оберіг, річ дорога для мене і приємна. У цих сорочках я ходила і в філармонію. За цими сорочками мене впізнавали та ідентифікували», – пригадує жінка.   

Коли в Луганськ прийшли російські окупанти, подружжя почало отримувати погрози.

«Думаю, частково через спілкування українською, але більше через візуальний образ. Вишита сорочка стала ідентифікатором «свій-чужий». Та й окупаційні технології залякування: когось прив’язати до стовпа, щоб інші боялися», – говорить Єрмакова. 

Спершу родина не сприйняла це серйозно: які можуть бути тортури і підвали в ХХІ столітті? Але потім їхні знайомі опинилися «на підвалі». Крім того, один колега Інни, який підтримував «руській мір», якого зараз немає серед живих, зателефонував і сказав: «Єрмакова, твоє обличчя впізнаване, всі знають тебе по сорочках, гарна кандидатура для показового покарання. Виїдь на два тижні з Луганська, все вляжеться і повернетесь».

Той дзвінок урятував Єрмакових. У червні 2014 вони виїхали «на два тижні». Думали потім повернутися, забрати речі і переїхати, бо не змогли б уже жити в місті, де переслідують за українську. Щоправда, встигли відправити дві посилки «Новою поштою», після цього пошта припинила працювати. У посилках були тканини, які купував Андрій, сорочки, книжки з вишивки і мінімум речей. Знайомі потім сміялись із непрактичності: вивезли голки, а не зимові черевики. 

«Наше щастя, – каже Інна, – що виїжджали не від війни, а від людей. 8 червня в Луганську ще особливо не було війни. Так, захоплені адмінбудівлі, так, перестрілки, але страшна війна прийшла вже після нашого від’їзду».  

9 червня Єрмакови вийшли на залізничному вокзалі Вінниці вперше в житті. Їх запросили гостювати друзі. 

«Гостюємо сьомий рік уже», – сміється жінка.

У керованій Росією «ЛНР» їх оголосили ворогами. А їхню квартиру розграбували і розбили, зокрема і любовно збирані колекції писанок та косівської кераміки.

Відновлення подільської низі

У Вінниці Інні вдалося швидше адаптуватися. Андрій же важче переживав те, що сталося. Кинув вишивати, думав іти воювати. Аж раптом вінничанки, які стежили за творчістю чоловіка, запропонували організувати зустріч. Чоловік погодився на один майстер-клас. У кінці жінки вмовили ще про одну зустріч. Зрештою так виникла студія вишивки «Свої. Рідні». 

«Це були щотижневі безкоштовні заняття вишивкою, які проводив Андрій по суботах та неділях. Через студію пройшло близько трьохсот жінок. Загалом чоловік не бере грошей ані за схеми, ані за майстер-класи. Він може вишити сорочку і подарувати комусь. На замовлення не шиє. Каже, це надто дорого, щоб його продавати. І хоча нам пропонували запровадити абонплату за зустрічі, адже ми – переселенці, треба платити за житло, Андрій каже, що на цьому не можна заробляти і називає це своєю інвестицією в Україну. Говорить, ще б доплачував за те, що люди ходять у студію і цікавляться українськими традиціями», – розповідає Інна. 

Коли Єрмакови вперше побачили зразки вінницької вишивки, були здивовані, що вона невідома в Україні. 

«Вона вражала тим, що там настілки делікатне вишивання. І за розмаїттям техніки східноподільська вишивка, мабуть, одна з найбагатших в Україні. І ми почали шукати можливості їздити в експедиції по селах Вінниччини, щоб дослідити, спілкувалися з літніми людьми, шукали носіїв знань. Нас ці експедиції збагатили емоційно, але не дали багато відповідей про технологію вишивки. Щоб жінка пам’ятала подільську низь, їй має бути років 80, тобто, вона мала народитися під час або після Другої Світової. Багато таких жінок, хто вишивку просто не хотіли згадувати. Є думка, що це покоління і загубило українську вишивку. Але вся їхні молодість і зрілість пройшла в Радянському Союзі, їм часто було не до того», – розповідає Інна.

Жінки розповідали, як їхні мами збиралися на «годинки» – вечорниці для вишивання. Поділилися деякими історіями. Технологію ж Андрій відновлював самотужки. Завдяки його роботі та роботі його однодумиць зі студії подільську низь вдалося зберегти. Андрій відновив кілька старовинних орнаментів, вони червоно-чорні і з потужними слов’янськими символами, наприклад, сваргами – хрестами, що обертаються і символізують розвиток Всесвіту. Східноподільська низь – це рахункова техніка: дві нитки пропустили, через три нитки підігнули нитку, і кожен рядок не повторює попередній. 

«Був кумедний випадок. У студії відновлювали старовинну сорочку. І жодна вишивальниця не бачила ниток основи! Ми так довго розгадували, як можна вишити. Поки в одній експедиції не знайшли старшу жінку, яка власноруч вишивала. Ми в неї запитали, чи не було в них якихось спеціальних окулярів. Вона так обурено каже: «Дитино, я що, не бачила ниток?» А потім з’ясувалось, що ці сорочки дівчата вишивали до 15 років, це було придане. «А потім я віддалася і шила вже для чоловіка і дітей», – сказала нам пані Марія», – розповідає переселенка.

Із експедицій в Інни – ціла жменя історій. У Бершадському музеї, куди вони приїхали гуртом із жінками зі студії, побачили велику колекцію брокарівських сорочок – вишитих хрестиком, які фактично витіснили традиційну вишивку. Були розчаровані. Працівниці музею зателефонували в сільську школу, де також була колекція вишиванок. Втім, вишивальниці не зачаровувались, аби не розчаруватися. Однак коли зайшли в музей, що мав вигляд української світлиці, побачили таку колекцію сорочок, що просто оніміли. Вишиванки справді були унікальні. 

«Був іще один випадок, коли ми поїхали ще в одне село, а нам кажуть: «Підіть у той кінець села і подивіться в тої жінки сорочки. Вона була така скупа, навіть на себе жаліла вдягати сорочки, то й зберегла цілу скриню». У неї вишиванки були в дуже доброму стані, бо майже не ношені», – з посмішкою розповідає Інна. 

Вони з чоловіком не хотіли збирати сорочки. Але вишиванки почали стікатися до них.

«Привозять відірвані рукави і кажуть: заберіть, бо баба померла, а онуки спалять. Звісно, ми її забирали. Було таке, що нам приносили сорочку, якою витирали трактор, і вона вся в мастилі, а їй 120 років. Не все можна відіпрати, але для нас головне – візерунок і техніка. І так почали надходити сорочки дивними шляхами», – каже Єрмакова.

Однак у відродженні вінницької сорочки є і мінуси. Мода на ці вишиванки підвищила їх у кілька разів у ціні. 

«Треба вчити, треба відновлювати, але не треба з народного мистецтва робити культ. Коли піднялася ця хвиля зацікавлення, у людей у селах почали скуповувати ті сорочки, які, за великим рахунком, мали б залишатися в родині. Ця хвиля перекупництва і моди зіграли свій злий жарт. Є екземпляри, яким по сто років і більше, це домоткане полотно, конопля, льон, воно погано реагує на сучасну хімію. Ці сорочки швидко зношуються від неправильного зберігання, прання, найбільше – від носіння. Це страшне слово «мода». Знищується величезна кількість сорочок. Ми відновлювали кілька унікальних сорочок. Нова сорочка є нова. Її не можна відтворити цілком. Тому що і деяких матеріалів уже не існує, і навіть якщо відновлена техніка, копії і репліки не є артефактом. Треба показувати артефакт і відновлену сорочку, – говорить Інна. – Це має бути осучаснена мода з елементами народної культури. Це треба. Це робить нас унікальними. Є такі техніки, якими справді потрібно пишатися, адже є справді надзвичайно вишукані техніки. Треба носити сорочки, а не вдягати на себе сорочку, якій 100-120 років. Їй місце в музеї».

Постіль і букетик лісових суниць

Вишивання змінило життя подружжя.

«Це стало нашим рятувальним колом. Ми приїхали з Луганська з однією валізою, сином і собакою. І  ти на новому місці маєш починати. У тебе немає власної ложки, власної чашки і подушки. Це все треба купити. І буквально з усієї України люди нас винесли на своїх плечах із нашого горя. Люди нас підтримували, як могли. Причому це змінило мене саму, – розповідає Єрмакова. – Я була трохи гонорова, звикла сама за себе відповідати. Але коли ти опиняєшся в чужому місті з тисячею гривень у кишені, і невідомо, скільки на це треба жити… І тут одна з вишивальниць пише чоловікові повідомлення: «Пане Андрію, я знаю, що ви переїхали, у вас нічого немає, а в нас із чоловіком за 20 років життя накопичилося вже стільки речей: постелі, рушників, якби ви не погордували, ми хочемо допомогти». Отримуємо повну коробку нових рушників, постільної білизни неймовірної якості, і на бірці стоїть дата виготовлення травень 2014. Я так плакала над тією коробкою! Ця передмова про зайве барахло… І я розумію, що це навмисно для нас пішли і купили. І допомогти так, щоб не образити… Дівчата з Тернопільщини присилали городину і букетик лісових суниць. Це дрібнички, які дуже довго підтримували. Або каструлю, в якій лежали шкарпетки і брасматик. Чи листівки зі словами підтримки. У нас було так багато допомоги, що ми передавали речі, ліки і гроші ще кільком десяткам родин переселенців! А ще нас запрошували по всій Україні. Писали: «Якщо вам важко у Вінниці, їдьте в Дніпро, Запоріжжя, Суми, Луцьк». Ми знали, що куди не приїдемо, скрізь хтось є».

Інна пригадує з посмішкою ті важкі дні. Саме спілкування, студія допомогла їм подружитися з великою кількістю людей. 

«Ти не відчуваєш себе чужим у чужому місті, воно стає твоїм через своїх людей. Ми ніби вкорінилися в Вінниці. І нам люди говорили: «Ви нам такі вінницькі, що ми й не віримо, що ви зі Сходу, ніби все життя тут живете». Завдяки вишиванню у нас з’явилося відчуття родини, відновлення кола друзів. Це надавало сили і бажання сили жити і рухатися далі», – посміхається Інна. 

Автор Анастасія Федченко, фото з архіву Інни Єрмакової

Read More

Як переселенка з Донецька відтворює сорочки видатних українців 

Вишиті сорочки Лесі Українки й Тараса Шевченка – це не просто музейний експонат. Вони «оживають» у руках майстринь, і кожен охочий може або вишити собі такий же візерунок, або придбати сорочку. Те саме з комірцями, які дівчата з інтелігентних родин вдягали з сукнею. Їх відтворює переселенка з Донецька Тетяна Зез. Нині вона живе в Києві, бо з чоловіком мусили виїхати з шахтарської столиці, коли ту окупували кремлівські найманці. Вишивання Зез називає своєю війною і розвіює міфи про те, що сорочки носили тільки селяни. Про це вона розповіла в рамках спецпроєкту, який «Укрінформ» підготував до Всесвітнього дня вишиванки. 

«Коли почались бої в аеропорту, я зрозуміла: це війна»

Тетяна Зез жила в центрі Донецька. Як дружина військового, встигла побачити і Росію, і Чехословаччину. Коли Україна проголосила Незалежність, чоловік зробив усе, аби повернутися додому. Служив у Національній гвардії. Тетяна – піаністка, викладала гру на фортепіано. Коли вийшла на пенсію за вислугою років, зайнялася вишивкою. 

«Це було за рік до початку Майдану і два роки до початку війни. У нас була обласна бібліотека Крупської напроти ОДА, там була щось типу вишивального гуртка. Це був такий собі протест проти влади Януковича, – сміється жінка. – Спершу хотіла купити чоловікові вишиванку. Але потім вирішила вишити сама. Але більше навчилась не в гуртку, а завдяки сайту «Спілкування за вишивкою». Познайомилась із багатьма вишивальницями. І коли почався Майдан, мені багато хто писав: «Їдь до нас». 

У Донецьку вишиванки не надто носили, розповідає жінка. Навіть якщо був якийсь тематичний захід, зазвичай у сорочки перевдягалися вже на місці. Йти містом у вишиванці було не прийнято.

«Коли я приїхала до Києва, відчула, що в Україні», – каже Зез.  

Вони виїхали ще на початку російської агресії.

«Закінчився Майдан, а потім ти в один момент чуєш на вулиці якісь гупання. Чоловік каже: «Це вибухи». Каже, що треба йти у військкомат. І я починаю верещати: «Тільки не в Донецьку! Де завгодно, але не тут!» А він тоді вже був на пенсії, за пару днів приходить і каже: «Ти була права, я зустрів тих, із ким служив. А вони мені пропонують генеральську посаду. Мовляв, ми тут зараз молоду республіку побудуємо, у Росії стільки платять». Ми зрозуміли, що треба виїжджати. А коли почались бої в аеропорту, я зрозуміла: це війна. У мене ще були суперечки зі знайомими, я їм доводила, що не може просто так бути: захотіли – проголосували за від’єднання. Люди не розуміли. Вони виросли в наративах радянських. Ми зібрали швейні машинки, книжки і деякі речі і виїхали 13 травня, ще з залізничного вокзалу», – пригадує Тетяна. 

Думали виїхати до Львова, але її мама, хоч і націоналістка, побоювалась, мовляв, там буде складно «східнякам». 

Вишиванка як політичний жест

У Києві Тетяна зайнялася проєктом етнографічної вишивки. Відтак – створенням сучасного одягу з вишивкою з книги Олени Пчілки «Український народний орнамент». Каже, ідея відтворювати одяг визначних українців у якийсь момент опанувала її:

«Так буває, що ти просто мусиш щось зробити. Крім того, я з родини інтелігенції, мій прадід навіть товаришував із Павлом Грабовським, а прабаба ховала на горищі його папери» . 

Із майстринями роблять точну копію старовинної вишивки, але на сорочках сучасного крою.

«Народна вишивка – це чисниця, три на три, сорочки аристократії, інтелігенції зроблені на крамному полотні – фабричному, тонкому, не грубому, як домоткане, тож чисниця міняється. І коли Леся Українка вишивала, у неї змінена чисниця. Вона навіть мережки трохи інакше робила. Ми робимо сучасний крій, щоб наші моделі мали сучасний вигляд. Я б нашу роботу назвала візуалізацією», – говорить переселенка.

Вона може годинами розповідати про вишивання в колах інтелігенції. У ті часи кожна панна повинна була вміти вишивати. Байдуже, що. Але ця навичка була також обов’язковою, як і знання іноземних мов та гра на музичних інструментах.

«Україноцентрична інтелігенція свідомо замовляла собі народне вбрання і носила, показуючи: «Ми українці». Це почав іще Шевченко робити. Із модними лакованими черевиками та фраком вдягав кожух. Старицький часто носив народний одяг. Франко під сюртук вдягав вишиванку. Але вільні художники могли собі більше дозволити. А ось, наприклад, Лисенко працював у театрі, не міг так ходити на роботу. У вільний час, на вечірки, вдягали обов’язково українські сорочки. Так вони показували свою українськість. Це була політична боротьба», – пояснює Тетяна.

Аби вдягти сорочку, потрібно було мати мужність. Скажімо, збереглися листи письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, у яких вона описує дитинство. Пише, що через українську мову та вишиті сорочечки інші дворянські діти дивилися на них як на ненормальних. Також є спогади, як Лисенко організував новорічне свято. Щойно пройшла «офіційна» частина, всі перейшли на російську, Лисенко навіть робив зауваження. 

«Думаю, це була спільнота націоналістів-інтелігентів, яка трималася купи, а загал був різний, як і зараз. Тим більше, що за українську мову, виступи могли ув’язнити, скажімо, Драгоманова вислали, Пчілці діставалося за її позицію і проукраїнське виховання», – говорить Зез.

Крім того, жінки з інтелігентних родин із темними сукнями вдягали білі вишиті комірці. У родині Олени Пчілки їх також вишивали народними орнаментами. І це теж було своєрідним маніфестом. 

Тетяна працює із Музеєм видатних діячів української культури. Там дозволяють пофотографувати сорочки, а потім уже майстрині вишивають. Проєкт живе за рахунок самої Зез. Щось вдається продати, комусь щось пошити на замовлення. Спонсорів немає. Подали заявку на грант разом із ГО «Всесвітній день вишиванки» на грант від Українського культурного фонду. 

«Воно трохи втомлює – не мати фінансування. Але це для мене як війна, моя війна, на культурному фронті. Треба українізацію проводити. Ми, вихідці з Донецька, відчуваємо небезпеку шкірою. Якщо не українізувати і нічого не робити, то нічого й не буде хорошого. Просто в Києві інакша атмосфера, люди більш безпечні, але й тут достатньо людей, яким байдуже, російська чи українська. А ми їхали з Донецька, щоб боротися за Україну». 

Повернути Україні еліту

Кожен охочий може замовити таку ж сорочку, як у Лесі Українки чи відшити за орнаментом. 

Вони пошили вже кілька сорочок. На відшиття сорочки Марії Заньковецької пішло 325 годин. Сорочку Шевченка можна зробити за день, адже там вишито тільки комір.

«Візитівкою нашого проєкту я пропонувала зробити сорочку Шевченка і комірець Пчілки, які можна вишити за вечір. Батька нації і мами нації. У нас лишилися ті речі, що можуть бути загалом візитівкою України як представницькі подарунки. Чому це ще так важливо? Та тому що це не просто народні сорочки, а сорочки Тараса Шевченка, Лесі Українки – як державні маркери. Радянським Союзом витравлювалося поняття української еліти. Я про Олену Пчілку вперше почула в 2012 році! А з Лесі Українки в СРСР зробили якусь комуністку. Тому потрібно піднімати тему еліти, осучаснювати її. Народ без еліти – це стадо», – переконана переселенка.

Олена Пчілка вміла вишивати, але не мала для цього часу. Багато вишивали і добре шили  Ізидора Косач, Ольга Косач, Леся Українка. Остання, наприклад, вишила сорочечку Михайлику Кривинюку – сину сестри Ольги. 

«Коли я побачила сорочку Франка, була здивована, бо вона виконана полтавськими техніками, але візерунок із альбому Пчілки. І сорочка Лисенка так само звідти», – говорить Зез. 

Пчілка збирала по селах орнаменти і класифікувала їх. Брат Михайло Драгоманова спонукав її до цього. Зрештою такий етнографічний чин вилився в одну з найкращих і найповніших збірок узорів. 

«Я вважаю, що вона має бути настільною книгою кожної вишивальниці. Там стільки орнаментів, що можна вишивати все життя!» – каже Тетяна.

Вона переконана: інтелігенція, зокрема й Олена Пчілка, допомогли зберегти народні узори. Адже мода минуща, народні техніки зникали на догоду сучасним, зокрема й брокарівському хрестику, орнаментам із французького мила.

«Зберігала це саме інтелігенція! Записували, замальовували, боялися, що воно геть зникне. Адже в якийсь момент усе заполонив хрестик. Тільки недавно почали відроджуватися старовинні народні техніки. І та еліта, про яку всі забули, такий внесок зробила в історію і культуру народу!» – говорить Зез. 

Автор Анастасія Федченко, фото з архіву Тетяни Зез

Read More

Як переселенка з Донецька створила вишивку на честь Василя Сліпака

Вишивка – це не просто оздоблений одяг, це – інформація. А ще закодовані на тканині символи є джерелом електромагнітного поля, переконана Людмила Огнєва. Вона жила в Донецьку і не приховувала проукраїнської позиції. Тож російська окупація стала для неї справжньою загрозою. У вересні 2014 жінка покинула рідний дім і відтоді живе в Києві. Вона створила колекцію орнаментів, присвячену визначним українським діячам, серед яких не тільки князі чи гетьмани, а й герої нашого часу – добровольці, «кіборги», волонтери. Про узори та про їхню авторку – у новому матеріалі спецпроєкту «Укрінформу» до 15-річчя Всесвітнього дня вишиванки. 

Орнамент як джерело електромагнітного поля

Людмила Огнєва майже все життя прожила у Донецьку, закінчила тамтешню російськомовну школу, Воронезький університет. Викладала у Воронезькій та Донецькій політехніках. Відтак самотужки опанувала інформатику і працювала старшим науковим співробітником (програмістом) в одному з проєктних інститутів нині окупованої шахтарської столиці. 

«Моє коріння – у Східному Поділлі. Воно дає про себе знати в моєму характері, схильностях, ставленні до мови і навіть у виборі орнаментів, техніки та кольорів вишивки», – говорить жінка. 

Вона очолювала обласну організацію «Союзу Українок», брала участь у «Народному Рухові України». Каже, зазнавала і фізичних, і моральних нападів іще до війни.

«Мабуть при «новій» владі мені також було б небезпечно жити у Донецьку. Молодь із «Пласту» наполягла на моїй евакуації. Коли я погодилася, мене вивезли волонтери. З собою я забрала лише сумку з рушниками, нитки, документи та теплу куртку. Це сталося 10 вересня 2014 року», – пригадує жінка.

Відтоді вона живе в Києві, вишиває і досліджує вишивку. Причому під незвичним кутом.

«Вишитий орнамент я сприймаю як джерело електромагнітного поля, а значення узорів шукаю у фольклорі. Мені пощастило познайомитися з Марією Петрівною Грицай, яка проводила дослідження впливу національного одягу на здоров’я дітей і дорослих. Скажімо, дітей діагностували після виконання пісень-веснянок. У них стрімко піднявся інформаційно-енергетичний стан. А коли вдягли українські національні вишиті сорочки, показники вирівнялися, наблизилися до фізіологічної норми. Наша свідомість сприймає орнамент як інформацію, що приходить до нас ззовні через очі. І так, як, наприклад, музика змушує нас радіти, сумувати чи заспокоїтися, те, що ми бачимо, впливає на фізичний та психічний стан людини, – впевнена пані Людмила. – Яким чином відбувається в мозку процес трансформації зовнішньої інформації у внутрішню – таємниця, над розгадкою якої працюють різні люди. Але зрозуміло, що орнамент є інформаційно заряджений образ. Він може бути або творящим, або руйнівним. У народі ці орнаменти вважають магічними». 

Вона досліджувала вишивки Донеччини. Каже, не знайшла чогось особливого, притаманного тільки цьому краю.

«Це не дивно, якщо познайомитись з історією заселення Донеччини. По-перше, тут зібралася вся Україна. По-друге, промислових центрів вишивки на Донеччині не було. Вишивку у Донецьких та Маріупольських школах у дореволюційний період викладали випускниці Інституту шляхетних дівчат зі Санкт-Петербурга. Головними джерелами орнаментів були журнали «Родина», «Нива», брокарівські «премії» до мила. На початку ХХ століття парфумерна фабрика «Брокар» робить гарний маркетинговий хід: запрошують професійних французьких художників, які почали розробляти схеми псевдонародного орнаменту, вставляючи його в обгортки дешевого мила. Жінки  і підхопили ці орнаменти, а разом із ними – і техніку вишивки хрестиком». 

Узори, присвячені добровольцям і «кіборгам»

Узори, побачені в музеях інших міст, на портретах, знайдені в альбомах, книжках, Огнєва не тільки замальовує, а й вишиває, друкує.

«Вишивка – неоціненний скарб культури нашого народу. І якщо втратимо минуле, втратимо майбутнє. Коли Україна стала незалежною, вишиванки почали входити в наше буття. Таке явище спостерігалось іще 150 років тому серед молоді та інтелігенції, які почали усвідомлювати себе українцями. Зрозуміло, що під час існування Російської імперії та відсутності Української держави саме через народне вбрання можна було навіть мовчки проявити себе українцем і вказати на належність до такої давньої культури, як українська. Скажімо, етнічні мотиви одягу шістдесятників були справжнім викликом радянській дійсності. Навіть у суворих умовах радянських таборів шістдесятниці боролися за право мати гідний вигляд і прикрашали свої сірі важкі будні вишивкою», – каже жінка.

Огнєва створила зокрема колекцію орнаментів із сорочок добровольців та прапорів добровольчих батальйонів АТО. Ці узори – частина колекції «Молюсь за Тебе, Україно!».

«Це – пам’ятник тим, хто не тлів, а горів, не допустив у своє серце байдужості. Сенс їхнього життя – воля рідної землі, в ім’я якої вони боролися і жили. Україна – Мати Героїв, тому я зупинилася на розповіді лише про унікальних людей та події в Україні, які мали рішуче значення в історії країни та закарбувалися в народній пам’яті. Історія України від першого літописного князя Аскольда до «Askolda» (позивний одного з добровольців батальйону «Айдар») висвітлена у темах «Князі», «Геьмани», «Козацтво», «Діячі культури», «УНР, ОУН, Січові стрільці, УПА», «Революція Гідності», «АТО» та інших», – розповідає жінка.

Колекцію вишивок експонували в Києві, Івано-Франківську, Чернігові, Львові, Бахмуті, Краматорську, Покровську та інших містах. 

В Огнєвої є зокрема узори, присвячені «кіборгам», добровольцям батальйонів «Донбас», «Айдар» та «Азов», Василю Сліпаку, військовим і волонтерам, нагородженим відзнакою «Народний Герой України». Скажімо, Сліпак – це червона вишивка на чорному тлі. Чорний сокіл батальйону «Донбас» на червоному фоні летить униз, аби знищити окупантів. А ось батальйон «Черкаси» – пишні кетяги калини.

«Орнаменти розроблені за фотографіями, портретами (картини), іконами. Деякі узори створювала сама або брала з книг. Але це мали бути орнаменти-розповіді про людину чи подію, якій вони присвячені. За відгуками відвідувачів виставки зрозуміла, що ця робота потрібна. Мене потрясла реакція одного з добровольців АТО: він став переді мною на коліна. Це було в Черкасах».  

Автор Анастасія Федченко, фото з архіву Людмили Огнєвої

Read More

Вишити, щоб вижити. Як операційна медсестра з військового шпиталю відновлює давню українську вибійку

Василині Плебанович – 25. За плечима служба операційною медсестрою у 66 мобільному шпиталі (розташований у Покровську), багато переживань за кожного пораненого і біль за тим, кого не змогли врятувати. У шпиталі дівчина познайомилася з майбутнім чоловіком. Їхній доньці Діані вже три. Коли Василина пішла у декретну відпустку, каже, зо два роки не хотіла нікого бачити і ні з ким говорити. Їй важко було призвичаїтися до мирного життя. Допомогла вибійка. Жінка почала відновлювати давню техніку і нині робить сорочки з орнаментами, кожен із яких, каже, здатен не просто оберігати того, хто його носить, а здійснити мрію власника чи власниці. Про те, як рукоділля стало не просто захопленням, а реабілітацією, про війну, яка не відпускає, – у новому матеріалі спецпроєкту «Укрінформу» до 15-річчя Всесвітнього дня вишиванки. 

«Мені тиждень пахла кров загиблого»

«Я була на Майдані, потім допомагала армії як волонтерка, але бачила, які хлопці повертаються з передової, розуміла, що маю бути там, маю бути корисна, адже я медик за фахом. Я шукала частину з літа 2015, мені було 18. Мене ніхто не хотів брати, бо дуже молода, бо дівчина, хоч і мала гарну фізичну підготовку, не хотіла сидіти в тилу, рвалася на фронт. Зрештою на початку січня 2019 мені дали відношення, і 1 квітня почалася моя служба», – розповідає Василина.

Дівчина зі Львова була операційною медсестрою у мобільному шпиталі в Покровську. Служба давалася складно. Багато поранених, майже без сну.

«Я дуже близько до серця сприймала біль хлопців, пропускала все через себе. Мені навіть інші медики зауваження робили: «А ти його знаєш? Це що, твій брат?» А я не могла змиритися, адже поранений воїн – це чиєсь поламане життя, можливо, розбита доля». 

Одного спекотного дня літа 2016 вони поїхали на виклик у Курахове. Тоді були потужні бої поблизу Мар’їнки. Було кілька поранених, їх уже оперували. Один помер на операційному столі. Другий теж. 

«Третього ми оперували 12 годин, але він теж помер. Ми дуже боролися. Так хотіли, щоб він жив! Додаткову кров викликали. Робили, що могли. Але в нього були множинні поранення внутрішніх органів: легенів, шлунка, печінки. І я в роботі навіть не помітила, як мене залила його кров із простирадла. Коли я приїхала назад у Покровськ, пішла в душ, почала митися і не могла відмитися. Мені, мабуть, іще тиждень пахла його кров. Я не могла відмитися від неї. Я дуже хотіла, щоб він жив!» – із тремтінням у голосі згадує Василина. 

Тоді ж вона бачилася з Сабіною Галицькою – медиком 10 окремої гірсько-штурмової бригади, вбитої російськими окупантами 20 лютого 2018. Вони познайомилися ще в «Десні» під час вишколу. 

«Вона дуже хотіла зі мною поговорити. Я казала: «Пізніше поп’ємо чаю, поговоримо». Бо ж не бачилися давно! А потім ми повезли ще одного пораненого у шпиталь. Ми так і не поговорили, навіть номерами телефонів не помінялися», – говорить Василина. 

Вона дізналась, що Сабіна загинула, коли була вагітна. Святкували з чоловіком першу річницю одруження. Він прочитав в інтернеті новину і не знав, як сказати дружині. 

«Показав мені її фото. Мені аж стало зле. Я не могла повірити, що так сталося! Дуже-дуже шкода», – сумно говорить Василина.

Повернутися з війни

Із майбутнім чоловіком дівчина познайомилася теж у шпиталі. Бійця батальйону «Донбас» привезли 23 серпня 2016 із уламковим пораненням ноги. Осколок, який повністю пробив стегно, витягли. 

«Він був просто на міліметр від артерії. Видно, як артерія пульсує, і уламок пульсує біля неї. Це було диво, що його довезли, що він у дорозі не перерізав артерію, бо дороги погані. І це якось так запам’яталося. Ми його зашили, я зробила перев’язку. І він попросив осколок.  Я перед цим усім віддавала. А тут буквально за кілька днів до того, як його привезли, вийшов наказ, щоб усі уламки описували і не віддавали, цей уламок потім мав підтвердити поранення. Я пообіцяла віддати пізніше. У нього не було ні телефону, щоб номер записати, нічого. Як був на позиціях, так і привезли. Навіть паспорта не було. Його з-під обстрілу вивозили», – розповідає медик.

Згадала вона про обіцянку за кілька тижнів. Знайшла на фейсбуці хлопця, кинула його фото уламка. Почали спілкуватися. Він довго лікувався, адже осколок перебив нерв. І досі, каже Василина, нога погано працює. Згодом його комісували. 

Дівчина їздила додому і провідала його у львівському шпиталі. 

«Ми почали спілкуватися, і якось воно все зав’язалося. Мабуть, доля. Бо я була категорично проти того, щоб мати стосунки з пацієнтами чи колегами. Та і їхала на Донбас служити, а не хлопця шукати. 21 лютого 2017 ми побралися. 1 березня 2018 народилася Діана. Звільнилась зі служби я торік. Спершу навіть продовжила контракт. Але потім подумала: ну як із дитиною жити там? Для мене важко сприйняти, що діти живуть на війні. Їх треба звідти забирати! Держава має допомагати родинам виїхати. Діти не повинні жити на війні! Це дуже страшно», – говорить жінка. 

Коли ще служила, каже, хотіла всім розповісти, що війна і досі триває. 

«Коли повернулася, припинила зовсім про це говорити. Я не хотіла говорити, ні з ким спілкуватися. Це, мабуть, була депресія. Навіть із посестрами, з медиками, з якими там була, із бійцями не хотіла бачити. Я замкнулася в собі. Мені телефонували, а я просто не брала слухавку. Згадувала поранених, загиблих, мені снилася війна. Так тривало два роки. Тільки торік я налаштувала себе, що потрібно щось робити. Сказала собі, що треба чимось займатися, інакше все буде марно, що ми зробили, наша жертва, та ціна, яку ми заплатили», – говорить Василина. 

Вона також важко переносила результати президентських виборів, «втому» людей від війни.

«Навіть не хочеться зайвий раз показувати посвідчення учасника бойових дій. Питають: «А що це за посвідчення?» Намагаюся не завжди його з собою брати. Неприємно, коли на тебе дивляться косо. Пам’ятаю, як їхала вперше у Львові з мамою за посвідченням. А водій: «Купила! Що ти робила на війні, що посвідчення отримала? Ти ж жінка. Чому туди поїхала?» А ще було, як я вагітна, ми їхали з чоловіком, він спирається на паличку. Водій теж питає: «А чому це за посвідченнями? Зрозуміло, як ти його заробила», – і так подивися на мій живіт. Чоловік його мало не побив», – розповідає жінка. 

Щоб відволіктися від важких думок про війну, політику, півтора року тому вона почала займатися вибійками. Хоча ніколи досі такого не робила.

Сорочка для любові, шлюбу, дітей

«Я почала цікавитися, що було до вишивки, про яку ми всі знаємо, звідки вона пішла. І тут я знаходжу інформацію про те, що першою була вибійка і мальованка – як писанка. Розписували одяг. Люди варили фарбу з рослинних компонентів, найчастіше на лляній олії, бувало, на маковій. І це було ще в ХІ столітті, в якийсь момент вони з вишивкою існували паралельно. Але вишивка – це дуже важка робота, яка потребує багато часу і зусиль. Тому популярною була вибійка. Були навіть спеціальні вибійники, які приходили й оздоблювали людям одяг», – розповідає Василина. 

За її словами, найчастіше вишивали сорочки. Спідниці, запаски, навіть плащі знаті були оздоблені вибійкою. Хоча знайти відомості було складно, адже техніка не те, щоб втрачена, але рідкісна. 

«Я вигадала класну іграшку – лелеку. Шила їх багато, дарувала друзям. І чоловік бачить, що в мене важкий період, купив машинку. А мені так захотілося пошити блузку! Почала робити, воно в мене виходить, друзям дарувала. І воно стало для мене реабілітацією. Ти не думаєш про погане, просто часу на це бракує», – з усмішкою каже жінка.

У її родині всі – різьбярі. Навіть храм оздоблювали. Тож для Василини було нескладно намалювати візерунок і вирізати його на дереві. Найчастіше – на липі. Скажімо, осика розколюється, малюнок псується. Липа легка для різьблення і найдовговічніша. 

«Геть дрібнесенькі візерунки поки не роблю, бо руку ще не набила, – говорить ветеранка. – Кожен малюнок має свій сенс. Кожна сорочка – оберіг. Я в кожну вибійку вкладаю любов до України. Я творю частинку України. Є символи, які вибиваються тільки в певний час. Наприклад, лелек можна вибивати тільки після Стрітення й до осені, коли вони відлітають. Якщо вибивати взимку, вони можуть принести негатив. Лелека – найсильніший символ здоров’я. Якщо зобразити правильно, він приноситиме здоров’я, позитивну енергетику. Я розповідаю людині значення кожного візерунка. Є малюнки, які використовуються тільки поздовж, є ті, які тільки впоперек. Я намагаюся поговорити з людиною перед тим, як братися до діла, розпитую, що вона хоче. Може, більше заробляти чи їй не щастить у стосунках. Є спеціальна вибійка, аби знайти пару, є, аби вийти заміж, народити дитину, якщо довго не виходить завагітніти. Важливі і кольори. Чорний – це не завжди журба, це ще й багатство, бо родючі землі». 

На виготовлення однієї сорочки йде майже три тижні. Василина каже, працює тільки в гарному настрої, аби сорочка дійсно була оберегом.

Після фарбування вона ще сушить сорочку щонайменше тиждень. Потім пере, аби змити зайву фарбу. Радить прати річ вручну. Але і машинне прання малюнку не зашкодить.

Вона поки більше дарує сорочки, аніж продає. Планує ближче до літа робити акцент на футболках. Не виключає, що надалі й вишиватиме сорочки.

«Мені хочеться, щоб люди знали більше про наш традиційний одяг, як та ж вибійка. І я розумію, що знайшла ту справу, якою б хотіла займатися. І яка стала для мене справжньою реабілітацією», – говорить Плебанович. 

Автор Анастасія Федченко, фото з архіву Василини Плебанович

Read More

Вишивка Центральної України

Цьогоріч із нагоди 15-річчя улюбленого свята українців по всьому світу — Всесвітнього дня вишиванки — «Порадниця» підготувала спецпроєкт. Наступна героїня – Олена Дідик із Київщини. Її рід походить із Полтавщини, тож жінка понад усе любить вишивку білим по білому. І першу свою сорочку вишила саме так, дивом урятувавши давній візерунок. Вона також шиє спідниці та інші деталі, тож може створити повний український стрій.

Перша сорочка для себе – білим по білому

Чотирирічна Оленка дивилась, як бабуся просилює у вушко голки нитку і кладе на тканину стібок за стібком. Сама повторювала. Так і навчилась вишивати. 

«Бабуся вишивала дуже красиво, акуратно, до неї часто зверталися за якимись візерунками подруги, – пригадує Дідик. – У неї були витончені красиві узори з переходами кольорів, «панські». Мала величезний город, господарство, але все одно знаходила час на вишивку. Мій прапрадід був кравцем і обшивав усе село. Може, в мене спрацювала генетична пам’ять».

Під час навчання на археолога Олена познайомилась із етнографами та фольклористами. Зрозуміла, що їй цікавіше «розкопувати» звичаї, ніж старі поселення.

«Те, що лежить у землі, грубо кажучи, може ще пролежати. А людські знання, на жаль, дуже швидко відходять. Мені хотілось більше саме спілкуватися з людьми, носіями культури. Так я фактично перекваліфікувалася. Дуже тішуся, що мені вдалося записати бабусю 1905 року народження. Це зовсім інший період, інше сприйняття світу. Жоден університет, жодна книга не навчать нас мудрості, якої можуть навчити ці люди». 

Вирішила краще дослідити історію свого роду і почала з села Линовиця нині Чернігівської області, а колись – Полтавської губернії, звідки й походить її коріння. Відтак їздила і в сусідні села, райони. Їй почали дарувати старі речі. Вона і сама випрошувала «ганчірки» з сорочок. 

«Це переважно було домоткане полотно, до виготовлення якого люди прикладали колосальних зусиль, оздоблювали без схем, ютуб-уроків, ідеально вибудовували композицію. Мені здається, народна творчість досконала. Скажімо, вишивка білим по білому. Дотепер не припиняю захоплюватися, як можна одним кольором створити таку художню довершеність, коли грає світло, тінь, коли в одній сорочці може бути понад 15 технік, і вони всі гармонійно поєднуються. Якось я спробувала відтворити візерунок з уже готової сорочки. Почало виходити. Друзі мене підтримували, просили щось їм вишити. І так потроху я почала цим займатися».

Дідик мріяла вишити собі білим по білому. Вдалося це реалізувати тільки через 11 років від початку серйозних занять вишивкою. Під час однієї експедиції познайомилася з жінкою, розговорилися, та навіть показала старі фотографії, одяг.

«Я сиділа біля плити і побачила біля казанів ганчірку зі стібками білої вишивки. Бабуся відмахнулася, що то вже треба спалити. Я ледь випросила в неї! Навіть готова була заплатити. Коли я відіпрала цей рукав, зрозуміла, що хочу саме таку сорочку. І вишила. Другу я собі вишила синім, як шиють у Зіньківському і Гадяцькому районах Полтавщини».

Сварги та рогачики

Сорочки на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині часто оздоблювали вирізуванням, виколюванням, мережкою, вишивали лічильною гладдю геометричними узорами коричневими нитками, фарбованими корою дуба, білими, сизими, який діставали зі звареної суміші попелу з молоком, жовтаво-золотистими.

«Нитки замочували в олії, потім клали у хліб, випікали. Золотистий колір надавала олія, а температура його закріплювала», – розповідає Олена.

Такі «спокійні» кольори мали урівноважувати яскравий і пишний стрій: картата, яскраво-червона плахта, парчева запаска, пояс із китицями, керсетка зі складками, оздоблена плисом – оксамитом, багато коралів – іноді аж до грудей, дукачі.

Втім, каже Дідик, у бабусь, які і є носіями традицій, можуть бути значно простіші відповіді на запитання про значення кольорів чи візерунків.

«Якось я побачила в однієї бабусі вишиту сваргами сорочку, запитала, чому такий малюнок, та відповіла: «Це рогачики, вони мені понравились», – усміхається Олена. Схожа за простотою історія є і про білим по білому. – Я записувала бабусю, вона була досить молода, сорокових років народження. Показувала подушки, сорочку. І все вишите білим. А її ровесниці вже вишивали червоним, чорним квітки, виноград. Я запитала, як їй вдалося продовжити традицію такої вишивки. А вона: «Була велика бідність у нашій сім’ї, і цвітних ниток ніяк купить, то ми і шили білим». І вона шила не хрестиком, бо його просто не було б видно, а гладдю, як її мама чи бабуся. Я вийшла від неї зі змішаними відчуттями. З одного боку, сумно, коли люди бідують. Із іншого, завдяки цьому вона зберегла родинні візерунки».  

Вишивка Київщини – поєднання візерунків із районів інших регіонів, які свого часу адміністративно приєднали до області. Київ як столиця найперший перебирав модні тенденції із Європи. Один із найдавніших автентичних візерунків регіону – червоно-чорні зірочки, вишиті косою гладдю, штапівкою. 

Стрій для японки

Олена Дідик шиє репліки давніх речей, відтворює стилізоване вбрання, переосмислює давні речі. Переважно це строї Центральної України. Вишиває вручну. Якщо сорочка на домашньому полотні, то і шиє її руками. Майстриня закликає власників полотна не різати його на торби, а берегти, адже це надзвичайно цінний матеріал, якого більше ніхто не виготовить. 

У неї можна замовити повний стрій, крім взуття. Образ може коштувати від десяти тисяч гривень (одяг із простіших тканин, скляне намисто) до тридцяти (із зашитими рукавами, дорогими матеріалами).

Найчастіше речі купують українці, які шанують традиції і хотіли б мати в гардеробі одяг, схожий на той, що його носили предки. 

«Днями відправлятиму чоловічу сорочку до Лондона. Із Білорусі недавно замовляли. Чимало речей у Європі, Америці, Канаді. Недавно передавала стрій до Японії. Замовила японка. Надіслала фото в спідниці з кишенькою, у вишитій сорочці. Просто вона це любить. І це безмежно приємно!» – говорить Дідик. 

Вона б хотіла, аби українці більше любили власну культуру, берегли сорочку або керсетку прабабусі, розповідали родинні історії дітям і пам’ятали минуле, аби творити майбутнє. 

Автор Анастасія Федченко, фото з архіву Олени Дідик

Read More

Космацька вишивка

Цьогоріч із нагоди 15-річчя улюбленого свята українців по всьому світу — Всесвітнього дня вишиванки — «Порадниця» підготувала спецпроєкт. Наступний герой – Дмитро Пожоджук. Він живе в Космачі, де вишивають «сонце», назбирав 20 тисяч узорів і знає багато історій про енергетику, яку несе сорочка і зокрема про важливість «правильного» оздоблення одягу.

Кіцманська ялина

«Я вишиваю з першого класу, вже понад 50 років», – говорить Дмитро Пожоджук із Космача Косівського району. 

Він працював журналістом, часто їздив у відрядження по селах Буковини, Верховинського району, Півдня України та Полісся. 

«Кажуть мені: «Пиши про доярку», а я беру в неї інтерв’ю, а потім розпитую, що вона ще вміє робити, крім доїти корови. Записую те все в блокнот. Було багато випадків, коли я міг дістати від них шматочок якогось узору: із рушника чи сорочки. Назбирав понад 20 тисяч узорів. Але які ці речі? Здебільшого старі, зношені, які виконували роль ганчірок. Їх треба було прати, потім десь зберігати. Я розклав їх по мішках. Але туристу це особливо не покажеш – неестетично. То я купив великі шматки полотна і нашивав узори на полотно, підписував, звідки який. Я маю велике панно з поліськими узорами – понад сотню – їх, назбирав на Поліссі у нинішній чорнобильській зоні ще до аварії, коли там жили люди, які зберігали традиції, звичаї. Коли вибухнув Чорнобиль, усе пропало. А в мене це збереглося. Або ще цікавий випадок, – розповідає Пожоджук. – Я дружив із Володимиром Івасюком. І якось ми йшли по Кіцманю. А там великий ялиновий ліс. І якась жінка ламала гілки хвої, бо мала сплести вінок. Я побачив, як у неї щось у руках зблиснуло. Ми пішли подивитися, що то. А то – відірваний шматок із переду чоловічої сорочки. Вона ним мала зав’язувати хвою. Мене так зачарувала та вишивка, просто слів немає. Івасюк попросив подарувати мені ту тканину, жінка спершу відмовила: «А чим в’язати хвою?», то він віддав їй ремінь. Вдома я роздивився той узор. А він був вишитий прямим хрестиком. І я вишив таку саму сорочку, назвав її «Кіцманська ялина». Так вона повернулась до людей».

Енергетика вишивки

Пожоджук говорить: вишивка розвивалась, люди вигадували нові узори, змінювали кольори. Але найважливіше – вміти читати орнаменти. Адже є символи, які ворогують. Тож якщо вишити поруч два «недружніх» узори, сорочка нестиме негативну енергетику. 

«Сваргу не можна то в один, то в інший бік обертати. На Поліссі та Слобожанщині часто вишивають півнів. Півень – це вістун дня, він поєднує цей світ із Космосом. Вірять навіть, що птахи забирають душі померлих у Вирій. Зараз модно сорочку носити навипуск. Так ніколи українці не вдягали вишиванку. Адже якщо вона навипуск, знизу потрапить негативна енергетика. Вона має бути зав’язана на поясі або крайкою, або ще чимось. А ще шиють узор не симетрично, а з одного боку. А воно людину перехиляє так, як би ото вітер хитав. Вишивку треба розуміти, читати, треба знати, які кольори поєднувати. Скажімо, до зеленого жовтий не пасує, краще оранжевий, – говорить майстер. – Традиційна чоловіча сорочка застібається спереду, посередині. Тепер деякі роблять застібку збоку, як у традиційних російських сорочках. У нас зараз з’явилося безліч китайських машин, які по п’ять сорочок за раз вишивають. Там немає жодної енергетики».

Чоловік розповідає: раніше подекуди в Україні була традиція – крижму, в якій хрестили дитину, зберігали, а перед весіллям із неї шили і вишивали весільну сорочку.

«Вона мала бути вишита найдорожчими нитками і найкращим орнаментом. І цю сорочку не могла вишивати вдовиця або жінка поганої поведінки. Довіряли роботу хорошій людині, яка мала вишивати в гарному настрої і з чистими намірами. Після вінчання сорочку можна було вдягати тільки на Великдень або Різдво. Коли людина вмирала, її ховали в цій сорочці. Багато орнаментів унікальних було поховано в землю».

Він переконаний: вишивка настільки сильна, що здатна захистити від кулі.

«Є такий Юрій Герасименко, з Вакарчуком працювали. Я Герасименку подарував сорочку. І коли був Майдан, кулі свистіли, він був уже закривавлений, але вишивка його вберегла, та сорочка допомогла вижити. Він досі це згадує».

У Пожоджука чимало історій про енергетику вишивки. Одна з них – про весільний рушник. Пара любилася, все було добре. Але коли стали на рушник у день весілля, ніби все пішло шкереберть. 

«Почалися ненависть, сварки, бійки. А рушник вишивала бідна жінка. У неї було недостатньо полотна. То вона об’єднала два шматки тканини за допомогою мережки і продала. Родичі купили, бо недорогий. І так рушник мало не зруйнував родину. Але подружжя вчасно звернулося до фахівців, рушника позбулися, і все стало на свої місця», – розповідає чоловік. 

Сонце на полотні

Майстер починає вишивати у вівторок або четвер. Молиться перед роботою. Намагається чим раніше, ні з ким не сваритися і не сперечатися. 

«Вишиваючи сорочку, я можу зробити висновки про характер її власника. Якщо нитка плутається, складна натура. Якщо шиється легко, та людина доброзичлива, привітна».

Він вишиває панно з письменниками, рушники, поштівки, які шле друзям на свята. У його колекції – із півтори сотні сорочок. Загалом вишив більше. Любить використовувати багато кольорів, іноді й по 20. 

«Була сорочка, яку вишивав у Чикаго, то вишивав близько семи місяців. Але там усі рукави зашиті. Покрій зроблено так, що можна привідкрити груди, і зі звороту, як і зовні, теж є вишивка», – говорить майстер. 

Він любить вишивати на чорному, каже, космацька вишивка найкращий вигляд має саме на ньому.

«Тут вишивка грає барвами золотої осені. Бо Космач колись був оточений буковими лісами. І вся наша вишивка має колір тих букових лісів. А назву села лінгвісти трактують як «Келія сонця». І якщо вийти на найвищу гору біля Космача і подивитися на нього, то центр схожий на сонце, а 32 присілки нагадують сонячні промені. Космацька вишивка цікава тим, що вона створювалася тут, ніколи не запозичували нічого в інших сіл. Це в нас позичали. Я навіть знайшов космацький узір у Росії, у Ставропольському краї, дослідив, що там сорочку вишивали космацькі жінки, які були вивезені в російські табори. Цей узор так сподобався жінкам із інших регіонів, що і вони його позичили. Орнамент знайшов певне поширення на Кубані. Росія любить привласнювати витвори інших культур. Україні потрібно дбати про вишивку, аби її ніхто не привласнив».

Автор Анастасія Федченко, фото з архіву Дмитра Пожоджука

Read More

Сокальська вишивка

Цьогоріч із нагоди 15-річчя улюбленого свята українців по всьому світу — Всесвітнього дня вишиванки — «Порадниця» підготувала спецпроєкт. Наступна героїня – Оксана Рушінець. Уродженка бойківського краю вишиває сокальські сорочки і вважає, що немає нічого елегантнішого, ніж чорний взір.

Навчилась вишивати раніше, ніж писати

Оксана Рушінець, каже, навчилася вишивати ще до того, як пішла до школи. Науку перейняла від мами. Першу сорочку вишила ще в 8 класі. Навіть диплом захистила на тему вишивки. Викладала художню вишивку в школі за авторською програмою. 

«Я багато чим займалася в житті, але зараз уже дорослі діти, і я зрозуміла, що треба займатися тим, що любиш, що дарує натхнення, – говорить Рушінець. – Вишивка – це і мій заробіток, і моє життя, і моє натхнення, і дуже цікаві зустрічі. Я вишивкою живу. Як каже син: «Мамо, ти коли говориш про вишивку, то одразу молодієш років на 10. То говори про вишивку».

Жінка живе неподалік Сокаля на Львівщині. Пригадує, як уперше побачила старовинну сокальську вишиванку. Вона була вишита дуже дрібним хрестиком. 

«Можливо, хтось і критикуватиме, що це брокарство. Але в візерунках переплелася культура дуже багатьох народів. Ця місцевість, склалося так історично, була під владою і Польщі, й Австро-Угорщини. А історія сокольської вишивки, кажуть, починається ще з ХІІ століття. Легенди говорять, що перша сокальська сорочка була чорна, бо монголо-татари спалили край, і через Сокаль проходив чорний шлях, яким вивозили дівчат із України в рабство», – розповідає майстриня. 

Чорний колір у цій місцевості трактують не тільки як той, що означає тугу, а й той, що символізує родючий чорнозем, мудрість, елегантність, вишуканість. 

Комір – як паспорт роду

Ще одна особливість сокальських сорочок – комір. Чим він був більшим, тим заможнішою була родина.

«Його ще називають «богородичним», – розповідає майстриня. – Адже образ Богородиці завжди вішали в найкращій кімнаті, прикрашали найгарнішими рушниками, уквітчували барвінком. Комір сокальської сорочки вишивали якнайкраще. Подеколи він був настільки довгим, що сягав середини лопаток. Часто було, що сорочка вишита чорним, а комір – білим, це була святкова весільна сорочка. Або на комірі було біле з зеленим барвінком. За коміром визначали статус і рід дівчини. Кожна намагалась вишити таку квітку, якої не буде ні в кого. І так стало, що цей елемент почав передаватися з покоління в покоління, і ніхто не мав права більше його вишивати, тільки жінки того роду. Коли молоді одружувалися, їхні родичі досліджували кольори комірів майбутнього подружжя: чи немає родинних зв’язків, щоб діти народжувалися здоровими. Комір був паспортом роду».

Однак кольорові нитки, як і рослинні мотиви, почали з’являтися в сокальських сорочках дуже обережно та поступово. Замість геометрії у розетку чи ромб «вписували» квіти або вишивали віночок навколо геометричного узору. 

«Є на Сокальщині виноград, є рожі, такі ж, як і на Київщині. Але характерна відмінність рослинного орнаменту – він у динаміці, закручені, складні і дуже ніжні мотиви», – пояснює пані Оксана. 

«Зниклий» герб

Рушінець відтворює давні узори, якщо вони дійшли в бездоганному стані, або «додумує» орнамент, якщо чогось бракує. Якось їй показали фото старовинної вишивки, і всередині ромба ніби була випорота серединка. Жінка домалювала туди тризуб. Герб України цілком міг там бути, бо зустрічається на сокальських сорочках, а «зникнути», щоб власників не репресувала радянська влада.

Вона вишиває і вручну, і на машинці. Віддає перевагу ручній роботі. Однак на створення сорочки йде близько трьох місяців, якщо працювати цілими днями. Жінка має помічниць. Вона займається створенням візерунку, вишивальниці втілюють його на тканині. Машинкою вишити сорочку можна за два-три дні. Крім того, це в рази здешевлює вартість. Однак для пошиття і ручних, і машинних виробів пані Оксана використовує дорогі німецькі та італійські тканини, а також якісні нитки. Машинна вишиванка коштуватиме від 4 тис грн., ручна – від 8.

«Але машинка не зробить такий дрібний хрестик, як вручну, наприклад», – говорить Рушінець.

Вона закликає не економити на тканині, адже дешева може скочуватися. Сорочки радить прати вручну. У теплу воду додає засіб для кольорової білизни, трохи солі, яка забирає жовтизну, і замочує вишиванку на кілька годин.

Свій перший «Виноград» (кожна модель сорочки має окрему назву) Рушінець вишивала з бабусиної. 

«Поклала її, не знаю, за що взятися, руки трясуться. Тут приходить донька зі школи, подивилась на цю сорочку, а вона, звісно, сіра, бо стара, і питає: «Мамо, ти що, в цій бабські сорочці ходитимеш?» Я зрозуміла, що треба багато працювати над вихованням дитини. Вишила цю сорочку. Донька закінчила школу. І я подарувала їй той «Виноград». Ви би знали, з якою пошаною вона ходить на День вишиванки у тій сорочці. Там уже й дірочка є. То донька просила мене зашити, щоб і далі носити», – з усмішкою розповідає майстриня.

У її гардеробі – сім сорочок. Жартує: навіть у куми більше її вишиванок. Та замовляє чи не всі новинки. Невдовзі в Рушінець вийде сорочка з дуже давнім орнаментом – «Чорна мальва». 

Жінка не надто забобонна. Але вишиває тільки тоді, коли в неї все вдома зроблено: прибрано, посуд вимито. Намагається закінчувати роботу в понеділок. А починати – у чоловічий день: вівторок або четвер.

«Якщо є гарна ідея, починаю у четвер, – каже Рушінець. – І намагаюсь, поки роботу не закінчу, нікому не хвалитися». 

Вона вважає сорочки скарбом, який ми отримали від пращурів. 

«Я порівнюю це з мовою, піснею. Якщо ми їх не збережемо, втратимо себе як націю. Мені було дуже приємно, коли ми з дітьми поїхали в Париж і вдягли вишиванки, ми йшли вулицями, й українці нас упізнали. Те саме було в Барселоні. Важливо відтворювати давні орнаменти, – переконана пані Оксана. – Я взагалі не уявляю, як можна було намалювати ту квітку, не маючи ані планшету, ані навіть олівця, одразу голкою на тканині. У кожному малюнку – якась інформація. Цікаво, яка вона, коли було створено сорочку: у моменти радості чи смутку. І я хочу закликати створювати грамотні вишиванки. Щоб узори несли сенс, а не були просто якимось випадковим малюнком».

Автор Анастасія Федченко, фото з архіву Оксани Рушінець

Read More

Буковинські дивосорочки Дарини Стасюк

Вона ніколи не сідає вишивати в поганому настрої і без молитви, вірить, що сорочка здатна бути оберегом для того, хто її носить. А ще знає, чим відрізняються вишиті сорочки кожного району рідної Буковини.

Сорочка на двох із мамою

Першокласниця Даринка гралася біля мами, коли та вишивала, і все поглядала на сорочку. Під голкою народжувалися дивовижні кольорові візерунки. Тоді ж дівчинка навчилася робити перші стібки. Але почала вишивати підлітком, коли пішла в шкільний гурток.
«Ми там вивчали стебельок, ланцюжок, звичайний хрестик, болгарський, рішельє – це коли на тканині є малюнок, і вишивка йде поверх нього, робляться різні мережки, деякі елементи вирізаються, – розповідає пані Дарина. – Спочатку я вишивала серветки, рушнички, подушки, картини».
Першу традиційну кіцманську сорочку вишила в 9 класі. Підгледіла в сусідки, і собі захотіла. Але в мами не було часу, тому шили вдвох.
«Вже згодом моя донька Діана, вона теж вишиває, придивилась до тієї сорочки, і сказала, що там купа помилок: одні хрестики в один бік, інші – в інший. Але та сорочка в нас є до сьогодні. Вона нас дуже тішить», – каже майстриня.

Польова бабка з бісеру

Пані Дарина 31 рік викладала в кіцманській музичній школі. Серйозно зайнялася вишивкою, коли вже пішла на пенсію.

Найулюбленіша сорочка – рідна кіцманська. Її вишивають бісером. В орнамент закладено сенси, пов’язані з роботою біля землі, адже Кіцманський район сільськогосподарський. 

«Основний візерунок – ромб, рукав суцільно вишитий, бо фактично тільки він був відкритий і міг показати всю красу, коли вдягався верхній одяг – цурканка – шкіряна жилетка. Горловинку вишивали значно скромніше. Основний ромб символізував землю, поле. А безліч маленьких ромбиків означали, що воно засіяне. У ромбиках вишивається, зокрема, і наша традиційна квітка, польова бабка – вероніка лікарська. Вона росте по лугах, по шанцях. Її вишивають із чотирма пелюстками, у різних кольорах. І так іде чергування різних ромбиків, – розповідає пані Дарина. – Основних кольорів у нас шість: чорний, червоний, бордовий, темно-зелений, помаранчевий, синій. Можна зустріти і фіолетовий». 

Бісер у буковинській вишивці з’явився порівняно недавно, і це зумовлене тим, що область лежить на перетині шляхів до різних країн. Наприкінці ХІХ століття майстрині «вкраплювали» по кілька бісерин поміж нитками, бо намистини були дорогі, згодом бісеру ставало більше. Причому спершу вишивали навіть не голкою – таких тонких не було, а нанизували на волосинки з кінського хвоста. 

Бісерна сорочка важить понад кілограм. Стрій: сорочка і горботка – вп’ятеро важчий.

«Горботка – шматок тканини, яким обмотуються замість спідниці. Ще моя бабця ткала такі. Горботки теж почали вишивати бісером, переважно в Заставнівському районі. Це копітка робота. Причому чим дрібніший бісер, тим довше вишивати. Нині часто використовують великий. Ми вишиваємо дрібним», – розповідає жінка.

Вишивальниця запевняє: бісерну сорочку можна прати, як і звичайну.

Реліквія під стріхою

Найстаршій сорочці, прабабусиній, у колекції пані Дарини близько півтора століття. Вишиванку іншої прабабусі знайшли випадково. 

«Коли прабабуся померла, моя бабця продала її. Минуло вже років п’ятдесят. Приходить до мене дочка жінки, яка купувала житло. Каже: «Ми розбирали верх хати, знайшли під стріхою у дірці сорочку, і мама сказала віднести її тобі». Я боялася її у руки взяти! У гумових рукавичках почала розгортати обережно й одразу перемальовувати узор. Вона була вишита шовком, об’ємна. Але шовк перетлів від спеки та холоду. Ми зберегли і сорочку, і нитки. Із донькою відшили за тим малюнком сорочку в чотири ниточки муліне, і то вона не така об’ємна. Я таких візерунків ніде не бачила. Там є сонечко, земна куля. Він дивовижний!», – розповідає майстриня.

Багато років Стасюк закликала знайомих майстринь відтворити орнаменти старовинних сорочок. Але, каже, негусто охочих за це братися. Адже часто давня техніка надто складна у виконанні, потребує багато часу та зусиль. Хоча вишивальниця тішиться, що деякі молоді майстрині почали цікавитися давніми техніками. 

Для Буковини характерні різні сорочки. Зокрема і з чорними рукавами. 

«Кажуть, немає рівних борщівським сорочкам. Але такі самі були і в нас, у селі Маршинці Новоселицького району. Ще один вид сорочки, характерний для Чернівецької області, – циркована. Це коли узор на тканині вирізають. Виходить мережана сорочка з ліліями чи ружами на рукавах. У пані Дарини ще жоден орнамент не повторився. Каже, щоразу вигадує нові.

Сімейна справа

Стасюк вишиває щодня. Без цього, всміхається, не може заснути. До роботи сідає з гарним настроєм і після молитви – так бабуся навчила. А щоб вийшла гарна сорочка, починає її у свято: кладе кілька хрестиків. Каже, дійсно виходить краще, ніж «буденна» вишиванка.

Раніше, коли завершували сорочку, вишивали крихітний оберіг із кількох хрестиків. Зараз так майже ніхто не робить. 

«Коли я одягаю мамину чи бабусину сорочку, відчуваю якесь тепло, відчуваю щось рідне, воно мене ніби огортає, оберігає від чогось, – каже пані Дарина. – Машинні, як би не намагались відтворити узори, ні від чого не оберігають. Там немає ніякої енергетики. Це просто оздоблений одяг. А дизайнерам, які відрізають вкладки зі старовинних сорочок і пришивають їх до одягу, кажучи, що вони створюють щось нове, я б узагалі відрубувала руки».

Стасюк, каже, вчиться вишивати і досі. Адже технік безліч, і всі їх неможливо опанувати. Разом із мамою вишиває донька Діана. До цієї справи залучили і зятя.

«Він робить бісерні прикраси: ґердани, котильйони, силянки. А якось треба було вишивати сорочечку для дівчинки. Ми не встигали, то він допомагав нам. Він здібний, дуже скрупульозний, вишив добре. Так пишався, що це він повністю сам зробив», – усміхається жінка. 

Read More

Всесвітній День вишиванки: від студентської акції до 100 країн

Щороку третього четверга травня відзначають Всесвітній день вишиванки. Але так було не завжди. Народилося свято в стінах Чернівецького університету імені Юрія Федьковича 15 років тому зі студентського флешмобу – група друзів вирішила прийти на пари у вишитих сорочках. І якщо тоді на них дивилися, мов на білих ворон, то вже за рік долучилися інші виші, міста, а нині вишиванки у цей день вдягають у понад сотні країн світу. А саме свято складається з сотень акцій та проектів.

Історія меншості. Світового масштабу

15 років тому студентка істфаку Чернівецького національного університету Леся Воронюк побачила на перерві друга Ігоря Житарюка у вишиванці. Іноді вона також одягала на пари вишиту сорочку.

«Треба розуміти, що тоді вишиті сорочки носила молодь проукраїнська, інтелігентна, прогресивна, але водночас прогресивні молоді люди – в меншості, а тому мають триматися разом. Це історія про якихось білих ворон», – згадує засновниця свята.

Історія білих ворон набула світового поширення не одразу. Спершу це була група студентів і кілька викладачів. Відтак до свята приєднувалися інші виші, міста, потім – країни. Через українську діаспору свято почало розростатися спершу на Італію, Францію, Німеччину, Канаду, тепер День вишиванки відзначають на всіх континентах, у понад ста країнах. 

«Мені складно сказати, де нині не святкують День вишиванки. Його відзначають навіть в Антарктиді на нашій дослідницькій станції Вернадського. Навіть є відео миле: науковець у вишиванці записує привітання, повз нього проходить пінгвін, поки без вишиванки, – усміхається Леся. – Ми іноді жартуємо, що нам потрібно ще вишиванку передати на Марс через Айлона Маска, думаю, він візьме її з собою в перший політ. Все, про що ми жартували, за кілька років здійснювалось». 

У 2011 році – на шостий рік свята – у вишиванку «вбрали» Чернівецький університет, а в самому місті встановили Рекорд України, зібравши 4189 осіб у вишиванках в одному місці.

У 2015 започаткували акцію «Подаруй вишиванку захиснику». Українським воїнам передали пів тисячі вишитих сорочок. 

«Бувало, на початку двохтисячних люди, побачивши мене у вишиванці в транспорті, запитували: «О, а ви виступати їдете? У вас концерт?» Тобто одягати вишиту сорочку в будень чи без особливої причини було зовсім незвично.  Але нам вдалося  відновити в українців звичку одягати вишиванки. І зараз дивно побачити у День вишиванки людину не в сорочці. Пам’ятаю, як їду в метро і роздивляюся сорочки людей. І вони на мою дивляться. Ви зустрічаєтеся поглядами і всміхаєтеся. Ці усмішки, ці компліменти, це відчуття близькості по духу надихає», – розповідає співзасновник свята Олександр Ткачук.

У 2016 у вишиванку одягнули і Либідь, яка разом із братами стоїть на Майдані Незалежності. А ще протягом двох років в столичній підземці та на вулицях українських міст проводили публічні лекторії про історію українського строю.

Коли свято стало масовим, певне коло етнографів та музейчиків звинуватило організаторів Дня вишиванки в тому, що… зробили вишиті сорочки надто популярними. 

«На їхню думку, вишиті сорочки мають бути в музеях, у скринях. Але дуже важливо виховувати суспільство загалом. Ми не робимо заходи «свої для своїх», а намагаємося працювати з широкою аудиторією. Розповідаємо про українську культурну спадщину цікаво і натхненно. Ми працюємо з етнографами, дослідниками, колекціонерами – каже Воронюк. – Маємо шалений запит із закордону. Звертаються, скажімо, з української недільної школи у Португалії чи організації українців ОАЕ, намагаються зорганізувати якісний культуринй захід про Україну. Ми допомагаємо. Важливо, щоб іноземці чули нашу версії нашої історії, а не нав’язану російською гібридною війною.

Вишиванка як скарб і частина світової культури 

«Народжені у вишиванках» – одна з найстаріших акцій у рамках Дня вишиванки. Немовлятам, які народжуються третього четверга травня, дарують вишиті льолі не тільки в Україні, а й ще в 24 країні світу. Цьогоріч зокрема долучились Індія,  ОАЕ, Угорщина, Кенія.

«Народжені у вишиванках» – це акція, яка будує українське майбутнє, – каже Ткачук. – Дитину ж сфотографують у цій сорочці, швидше за все, і вона, коли виросте, дізнається, хто вона, які були цінності в її родині, які цінності потрібно передавати далі. Маленькі українці народжуються не лише в Україні. Через наші посольства передаємо вишиванки українським малятам закордоном. Можливо, така сорочечка стане для них покликом крові повернутися на рідну землю. Але якщо вони залишаться закордоном, це будуть ті, хто підтримуватиме і просуватиме український інтерес». 

Для того, аби вдягти в сорочечки новонароджених українців, по всій країні об’єднуються майстрині. Скажімо, в Краматорську організувала спілку вимушена переселенка з Ясинуватої Оксана Муравльова. Завдяки їй вишиті льолі дарують у пологових усієї Донеччини, а одну навіть передавали з ризиком для життя в тимчасово окуповану Ясинувату.

Крім того, організатори Всесвітнього дня вишиванки створили кіностудію «Диво», що займається виробництвом документальних фільмів. У 2016 презентували «Спадок нації». Під час зйомок зробили приголомшливе відкриття.

«Знайшли у Сокалі закопані вишиті сорочки.  Так їх намагались врятувати українці під час  переселення в ході операції «Захід». Чимало сорочок зотліло, але і багато таких, що вціліли. Ми потім ці сорочки демонстрували у Верховній Раді, – розповідає Леся. – І це було настільки несподівано, що це було справжнім шоком для київських етнографів, вони навіть закидали нам, що ми це вигадали як художній прийом для фільму, бо полотно не могло стільки пролежати під землею і вціліти. А воно змогло!»

Ця історія вразила й Олександра Ткачука.

«Українці будь-якою ціною намагались вберегти вишиті сорочки. До сорочок ставились як до скарбу. І ось тепер, якщо ворог наступатиме, чи зберігатиму я вишиванку, чи думатиму про своє життя? Пріоритети у цій парадигмі – базових цінностей. Але я одразу знаходжу відповідь уже в другій історії. Коли росіяни почали війну на сході України, українці, які вимушено виїжджали з окупованих території, теж із собою брали вишиванки як символ ідентифікації, усвідомлюючи, що можуть бути арештованими чи вбитими через це, і все одно ризикували, аби вивезти свої. Вони могли б не брати вишиванки, переїхати і купити на безпечній території. Але для них важлива ця спадковість, бо ці речі цінні через родинні зв’язки, – розповідає Олександр. – Вишиванка – це більше, ніж просто річ, це елемент національної пам’яті на рівні з мовою. Із часом люди переходять на українську. І так само з часом переосмислюють вишиту сорочку не просто як річ гардеробу».

Після «Спадку нації» світ побачили ще два фільми виробництва кіностудії «Диво»: «Соловей співає» (2019), «Ткацький шлях» (2020).

У 2018 році разом із Міністерством інформаційної політики та Міністерством закордонних справ організували дипломатичне прийняття. «Українські Амазонки» – проєкт, під час якого старовинні українські строї та вишитий одяг сучасних дизайнерів показували учасниці бойових дій, волонтерки, воєнні кореспондентки.

«Ми таким чином намагалися ще й показати роль жінки у сучасному суспільстві, роль жінки у війні і те, що війна на Сході не завершена. Це був захід на понад тисячу осіб, який відвідали дипломати, представники ОБСЄ, НАТО. Прийняття мало широкий резонанс в Україні та закордоном», – розповідає засновниця свята.

Того ж року в Чернівцях з’явився 20-метровий стінопис «Заставнівська красуня». І провели День вишиванки в Міжнародному аеропорту «Бориспіль» та всіх українських аеропортах – разом із прикордонниками проводили для іноземців, які прилітали до та відлітали з України,  інформаційну кампанію про вишиті сорочки та культурну спадщину. 

Цього року спільно із ГС «Музичний Батальйон» та ГС «Народний Музей України» в Києві ми відкрили пам’ятник Василю Вишиваному (Вільяму фон Габсбургу). «Встановлення пам’ятника Вишиваному – це важлива та непересічна подія, ми повертаємо історичну правду. Це наші методи оборони та наступу в гібридній війні, розпочатій Росією. Пам’ятники українським героям – це стовпи, що тримають наше українське небо. Чому Вишиваний і День вишиванки? Бо цей звитяжець продемонстрував носінням вишитої сорочки те, що вона є візуальним знаком української ідентичності, а вірність Україні довів своїми вчинками, – говорить засновниця Дня вишиванки та голова громадської організації «Всесвітній день вишиванки» Леся Воронюк. –  Для нас сьогодні важливо розуміти, наскільки культурна спадщина є важливим ґрунтом, завдяки ній ми можемо чітко давати відповіді на запитання: «Хто ми?» і не піддаватись ворожій пропаганді. Культурна спадщина загалом і вишиті сорочки зокрема є нашою духовною бронею».

«Вишиті сорочки зокрема та культурна спадщина загалом – важливий інструмент культурної дипломатії. Ми знаємо грузинську кухню, японське аніме. Кожна сильна країна залишила слід у світовій культурі. І мені хотілось би, щоб і ми залишили цей слід. І нам вдається. – зауважує Олександр Ткачук. – Наприклад, українські вишиванки вже одягає прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо, королева Нідерландів Максима, світові знаменитості: Адель, Лана дель Рей, Річард Бренсон, Джекі Чан та інші. Впродовж останніх років до святкування Всесвітнього дня вишиванки долучаються головні офіси Facebook та Google. Іноземні дизайнери створюють цілі колекції з українською вишивкою:  Gucci, Valentino, Гальяно. А це все означає, що вишиванка стає частиною світової культури».

Авторка: Анастасія Федченко, фото з архіву оргкомітету свята

Read More