Цьогоріч із нагоди 15-річчя улюбленого свята українців по всьому світу — Всесвітнього дня вишиванки — «Порадниця» підготувала спецпроєкт. Наступний герой – 31-річний Богдан Петричук із села Бабина на Косівщині Івано-Франківської області. Він колекціонує гуцульські вишиванки і вже назбирав зо дві сотні сорочок, для яких виділив окрему кімнату. Також сам шиє і вишиває сорочки. Його вироби – це репліки давніх вишиванок, часто з авторським доповненням.

Гуцульські вишиванки – за океаном

Перш, ніж народжується сорочка, виникає ідея. Відтак Богдан Петричук із Косівщини підбирає орнамент, матеріали, вишиває контур малюнка і віддає зашивати його майстриням. Коли ті закінчують роботу, він зшиває сорочку, робить призбірку та останні штрихи. Сам теж вишиває, але рідко. Петричук називає себе колекціонером. Збирати вишиванки почав іще з 8 класу. Потім почав робити репліки давніх прикрас і вже понад сім років займається сорочками.

«Я історик, мені цікаво, як люди вбиралися на Гуцульщині, а сорочка – це основа костюму. Старих вишиванок залишилося мало, то робимо репліки: крій і узор повторюють традиційні, але ми в них додаємо щось своє, якщо, скажімо, не увесь малюнок зберігся. Буковина, Борщів, Покуття, Гуцульщина – чотири етнорегіони, чиї сорочки найбагатші вишивкою, за це я їх і люблю, і найчастіше відтворюємо саме їх», – говорить чоловік.

Богдан із колегами займаються і ручною, і машинною вишивкою. Перша потребує багато уваги, часу і праці, звідки висока ціна, друга дозволяє здешевити процес.

«Це питання ціни. Машинка не виставляє рахунок у кінці. Вона тільки стібки рахує. Раніше у нас була тільки ручна вишивка, тоді я купив машинки, почали ще й на них шити. Буває, кажуть, що машинна вишивка не несе енергетики. Якщо хочуть енергетики, два пальці в розетку, – посміхається Богдан. – Якби жила моя баба і бачила, як воно шиє, вона би плескала в долоні і дякувала Богу, хто ту машинку вигадав».

Продають від 400 доларів за жіночу ручної роботи та вдвічі дешевше – за чоловічу. За роки, відколи почав цим займатися, створили зо три сотні сорочок, кожна – неповторна.

«Зазвичай купують вишиванки жінки за сорок, які знають, чого вони хочуть, розбираються в цьому і мають можливість заплатити за ручну роботу. Мої сорочки є і за океаном. Замовляли з Австралії, найбільше – з Канади. Є в Данії, Франції», – говорить майстер.

«Вишита сорочка – це паспорт»

Розповідає про забобони, пов’язані з вишиванням: «Сорочки не починають шити в пісні дні. У понеділок іще можна, а ось у середу і п’ятницю – ні. Сорочки будуть довго шитися і вийдуть не яскраві, а пісні. Я перевіряв. Довго йде робота і не гладко. Найліпше починати в суботу. Найважче шити для неприємних людей. Буває, що сорочка не шиється, хоч ти вбийся, не йде, а люди вже кричать, напосідають: «Де та сорочка? Ми вже чекаємо!», зрештою відмовляються, далі все добре».

Петричук каже: вишиванки різні не тільки в кожному районі, а навіть у кожному селі.

«Ось у нас у Бабині одна традиція носити вбрання чи в’язати хустку, а в сусідньому селі за три кілометри – зовсім інша. Вишивка і стиль вбрання тримало громаду купи, – пояснює історик-етнограф. – Жителі одного села традиції іншого села вважали недосконалими, могли позичати взори, але переробляли їх по-своєму. Вишита сорочка – це паспорт. Можна було сказати, звідки ти і хто ти, глянувши на вбрання».

Класична гуцульська сорочка ХІХ століття, каже колекціонер, – це геометричний узор на червоному тлі з додаванням зеленого, рожевого, чорного, помаранчевого, вишиті низинкою або хрестиком. Починаючи з 20-х років минулого століття, в Україні з’являються нитки французької фірми DMC і додають інших кольорів та яскравості до вишиванок.

«Тоді з’являється дуже багато квітів, вони були спочатку геометризовані, популярною стає художня гладь, – говорить майстер. – Я би навіть сказав, що то був золотий час, бо до нас дійшло багато зразків народного мистецтва саме міжвоєнного періоду. Далі – війна, куфайка, кіровські нитки, які линяли. Але дякувати Богу, радянська влада вже не з нами, і ми знову маємо нормальні нитки і можливість вишивати».

Приватний музей

У колекції Петричука – близько двохсот гуцульських сорочок, найстаршій – зо півтора століття, наймолодші – весільні вишиванки батьків. Під сорочки він виділив окрему кімнату і тримає їх на вішаках. Усі гроші поки витрачає на поповнення колекції. Найчастіше купує у знайомих, коли ті щось знаходять, через інтернет та на Косівському ринку. Найдорожчу вишиванку купив приблизно за 800 доларів. Свою колекцію Богдан від людей не ховає. Кожен охочий може прийти і подивитися, заплатити – за бажанням.

Як у будь-якого колекціонера, в Петричука є історії про купівлю сорочок. Було таке, що йому відмовлялися продавати, мовляв, виставлю на продаж пізніше. Згодом чоловік знаходив цю ж вишиванку на базарі вже в іншого продавця і купував навіть дешевше, ніж планував заплатити власнику. Якось він перекуповував сорочку, яку вже купили, і її відзивали в «проміжного» покупця.

«Це ж велика хвороба. Ти, поки не купиш, не заспокоїшся», – посміхається чоловік.

У гардеробі Богдана – близько півтора десятки сорочок. До кожного Великодня справляє собі нову. Так заведено. У піст вишиванки не носять, на похорони не вдягають. Переважно вбирають до храмових свят, влітку на службу до церкви, на весілля. Із повсякденного одягу вишиванки перетворилися на святковий.

Петричук переконаний: сорочки треба носити, бо саме вони вирізняють українців з-поміж інших націй.

Він досі «розкодовує» старі узори, вивчає техніки вишивання.

«Мені треба зрозуміти всі ходи, як краще нитку прокласти, пояснити те майстриням, і тоді вийде сорочка така, як вона має бути. Багато технік подібні між собою. Потрібно, щоб люди, які хочуть навчитися вишивати, пам’ятали: ми не дурніші, ніж наші предки, і не боялися, – сміється чоловік. Ми теж можемо вишивати. Потрібно про це пам’ятати, як і про те, що було розраховано: сорочку може вишити і пошити дівчинка від 12 років, тому і крій такий прямий. Це насамперед був одяг, а не тільки символ».

Анастасія Федченко, фото зархіву Богдана Петричука